Банкір-анархіст

Вечеря скінчилася. Мій приятель, банкір, видатний негоціант, сказати б, хижак ділового світу, розташувався напроти мене й пахкав димом з відсутнім виглядом.  Наша бесіда, що й раніше ледь животіла, остаточно згасла. Тут мені дещо сяйнуло в задумі, й я вирішив бодай спробувати оживити розмову. Я обернувся до нього з усмішкою:

— А знаєте, днями хтось мені казав, ніби ви колись були анархістом…

— Що значить «колись був»? Був і є. Нічого не змінилося. Я й зараз анархіст.

— Отакої! Ви — й раптом анархіст! У чому ж ваш анархізм? Хіба що ви вкладаєте в це слово якийсь інший сенс…

— Інший? Та ні. Найзвичайнісінький.

— Цебто ви хочете сказати, нібито ви достеменно такий самий анархіст, як ті людці, що підбурюють робітників вступати в спілки? І не бачите жодної різниці між собою й профспілчанами чи терористами?

— Не бачу різниці? Та ні, різниця, звісно, є. Тільки не така, як вам здається. Ви, мабуть, сумніваєтеся, чи мої суспільні теорії такі самі, як їхні.

— А, розумію! У теорії ви анархіст, але коли доходить до практики…

— На практиці я анархіст не менше, ніж у теорії. І, до речі, на практиці я куди більший, набагато більший анархіст, ніж ті, кого ви згадували. Доведено всім моїм життяс.

— Що?!

— Так, мій любий, геть усім життям. Просто ви ніколи не замислювались про це як слід. Тому вам і здається, ніби я кажу нісенітницю, чи взагалі кепкую з вас.

— Друже, ви мене збили з пантелику. Хіба що… хіба що ви вважаєте, наче ваше власне життя підриває основи суспільства, тому й маєте себе за анархіста…  

— Кажу ж вам, що ні! Тобто, що не вживаю слово «анархізм» у жодному незвичному сенсі.

— Ну, гаразд…  Але однаково не розумію… Чоловіче добрий, ви хочете сказати, ніби немає жодної різниці між вашими теоріями, насправді анархістськими, й практикою вашого життя — такого, як ви зараз ведете? Хочете, щоб я повірив, ніби ваш спосіб життя достеменно такий самий, як у анархістів у загальноприйнятному розумінні?

— Аж ніяк. Насправді я хочу сказати, що між теорією й практикою життя в мене немає суперечностей, вони повністю відповідають одна одній. Що ж до способу життя — звісно, він зовсім не такий, як у прихильників профспілок і бомб. Бо якраз у них життя не має нічого спільного з їхнім же ідеалом — анархізмом. Не те моє. У мене — так, у мене, банкіра, значного комерсанта, якщо бажаєте, визискувача — в мене і теорія, і практика анархізму перевірені й міцно тримаються купи. Ви порівняли мене з тими йолопами — профспілчанами й бомбістами — маючи на увазі, що я не такий, як вони. Авжеж, не такий. Проте різниця ось у чому: вони (так-так, вони, а не я) — анархісти лише в теорії, натомість я — і в теорії, і на практиці. Вони — анархісти дурні; я — анархіст розумний. Так, старий приятелю, це я — справжній анархіст. А ті, що граються в спілки й бомби (а я був із ними заодно, й порвав із ними саме через те, що мій анархізм справжній), — то покидьки анархізму, що паплюжать величне лібертарійське вчення!

— Де таке збіса чувано! Вухам своїм не вірю! Що спільного між вашим життям — цебто життям банкіра й комерсанта — і анархічними теоріями? Так, що спільного, коли ви кажете, ніби анархічні теорії розумієте саме так, як перший-ліпший анархіст? І до того ж, ніби відрізняєтесь від решти саме тим, що ви більший анархіст, — я правильно кажу?

— Достеменно так.

— Нічого не розумію.

— А хотіли б зрозуміти?

— Ще б пак!

Він витяг з рота згаслу сигару; неквапом підпалив; поклав догорілий сірник на край попільнички; підніс голову, що був похилив, і промовив:

— То слухайте. Я народився у міській робітничій родині. Як можете уявити, я не успадкував ані доброго стану в суспільстві, ані гарних умов життя. Але так сталося, що я від природи мав гострий розум і більш-менш сильну волю. Цих дарів природи моє посполите походження позбавити мене не могло.

Я пішов на завод, працював, якось зводив кінці з кінцями; власне, був, як усі навколо. Не скажу, ніби голодував, але бував від цього недалеко. Втім, це аж ніяк не вплинуло на подальше, на те, що я вам збираюся розповісти, чи на те, яке моє життя було й яке воно зараз.

Отож, я був найзвичайнісінький робітник; як усі, працював, бо так треба, й старався працювати якнайменше. От тільки я був розумний. При найменшій нагоді я читав, вступав у полеміку, а що не був дурний, в мені зародилося сильне невдоволення й протест проти власної долі й суспільних умов, що робили її такою. Я вже казав, і цілком відверто, що мені могло б вестися й куди гірше; проте в той час мені здавалося, ніби я належу до тих, кому Доля втнула всі можливі капості, скориставшись для цього суспільними умовами. І от коли мені було двадцять — щонайбільше двадцять один — я зробився анархістом.

Він перевів дух. Трохи повернувся в мій бік. Схилився до мене й повів далі:

— Я завжди мав більш-менш світлу голову. І от я почувся бунтарем. І захотів розібратися, проти чого, власне, бунтую. Я навернувся до анархізму свідомо й переконано — й таким свідомим і переконаним анархістом залишаюся досі.

— І ваша нинішня теорія нічим не відрізняється від тодішньої?

— Нічим. Анархістська теорія, якщо вона справжня, є лише одна. Я маю ті самі погляди, що в той момент, коли зробився анархістом. Втім, подивіться самі... Як я казав, природа наділила мене розумом, тому я навернувся до анархізму свідомо. Власне, що таке анархіст? Це той, хто повстає проти несправедливості — проти того, що люди народжуються нерівні соціально. Ось, власне, й усе. Звідси випливає, найпевніше, повстання проти суспільних умовностей, які вможливлюють таку нерівність. Зараз я, власне, пояснюю психологічну природу того, як люди стають анархістами; до теорії ще дійдемо. Сподіваюся, ви вже добре розумієте, чому розумна людина за моїх умов перетворюється на бунтівника. Що бачить вона в світі? Один народжується в батька-мільйонера, й від колиски має захист від усіх бід, — а їх чимало — що їх можна уникнути чи нейтралізувати за гроші; інший народжується бідаком — ще один голодний рот у родині, де їх і без того забагато, а харчів замало. Один народжується графом чи маркізом, і через це одне користується всезагальною пошаною незалежно від того, що коїть; інший — на кшталт мене самого, мусить начуватися, щоб його взагалі трактували по людському. Хтось народжується в умовах, які дають змогу вчитися, подорожувати, вдосконалюватися — робитися (сказати б) розумнішим від більш обдарованих від природи. І так завжди, і так у всьому...

Природа теж несправедлива, та цьому не зарадиш. Проте суспільство та його умовності — чом би не обійтися без них? Хтось переважає мене, бо його обдарувала Природа — здібностями, силою, енергійністю — я це прийму, нема ради; але я не прийму, коли хтось переважає мене через штучні властивості, яких він не мав, покидаючи утробу матері, але йому поталанило дістати їх по народженні — заможність, стан у суспільстві, безтурботне життя тощо. Через бунтівне почуття проти такого й народився мій анархізм — анархізм, який, як я вам казав, я зберігаю й дотепер без найменших змін.

Він знову замовк, немов обмірковуючи подальше. Трохи відвернувся й повільно випустив пасмо диму. Знову повернувся до мене, збираючись продовжити. Але я перебив:

— Дозвольте запитання? Задовольніть мою цікавість... Чому саме анархізм? Адже ви могли навернутися до соціалізму чи якихось близьких, але сучасніших теорій. Вони б теж відповідали вашому протесту... Наскільки я розумію, під анархізмом ви маєте на увазі (і, гадаю, це найкраще означення анархізму) повстання проти всіх суспільних умовностей і формальностей та бажання й зусилля знищити їх усі...

— Саме так.

— Чому ви вибрали для себе такий крайній варіант, а не щось інше… не настільки радикальне?..

— Скажу. Я про все це чимало думав. Звісно, в брошурах, що їх я читав, були всі ці теорії. Я ж вибрав анархізм — теорію, як ви справедливо зазначили, радикальну, з причин, які зараз викладу в двох словах.

На хвилину запанувала мовчанка. Він повернувся просто до мене:

— Справжнє зло, єдине зло — то суспільні умовності, фікції, які скрадають природні явища — геть усе, від сім’ї до грошей, від релігії до держави. Людина народжується чоловіком або жінкою — точніше, народжується, щоб у дорослому віці зробитися чоловіком чи жінкою; але аж ніяк не для того, якщо зважати на природну справедливість, щоб укласти шлюб, не для того, щоб бути багатієм чи бідняком, і поготів не для того, щоб бути католиком чи протестантом, португальцем чи англійцем. Усе це, в істоті своїй, — суспільні фікції. Та що поганого у фікціях? Ось що: сама їхня фіктивність, а значить — протиприродність. Гроші — таке саме зло, як держава; шлюб — таке саме, як релігія. Замість них могли б бути інші, але однаково то було б зло — бо це фікції, бо вони скрадають і руйнують щось справжнє, природне. І будь-який устрій, якщо не анархічний цілком і повністю, — теж фікція. Привести в дію всі наші прагнення, всі наші зусилля, весь наш розум, щоб впровадити чи посприяти впроваджувати одну суспільну фікцію замість іншої, — це нісенітниця, якщо не злочин, бо це значить збурити суспільство, щоб урешті-решт залишити все як було. Якщо ж ми вважаємо, що суспільні фікції несправедливі, бо утискають і гноблять те, що для людини природно, навіщо ж силитися впровадити замість них інші, коли можна заповзятися знищити геть усі?

На мою думку, переконливо. Та припустімо, що це не так; припустімо, що хтось заперечить, ніби все це добре, але втілити в життя анархічний устрій неможливо. Розглянемо цей бік задачі.

Чому анархічний устрій міг би бути нездійсненний? Ми, прогресисти, виходимо з того, що наявний устрій несправедливий, а замінити його, бо він такий, на більш справедливий — шляхетна справа. Коли не вважаємо, то ніякі ми не прогресисти, а буржуа. Гаразд, а де взяти критерії справедливості? Даймо, правдиве те, що природне, на відміну від суспільних фікцій — брехливих через свою умовність. Завважмо, що природне — то природне цілком, а не на половину, на чверть чи на одну восьму. Чудово. Тоді одне з двох: природне або можна втілити в суспільстві, або ні; інакше кажучи, або суспільство може бути природне, або суспільство — в істоті своїй фікція й не може бути природне, хоч там як. Якщо суспільство може бути природне, тоді воно мусить мати анархічний устрій, тобто бути вільне, — бо саме таке суспільство природне цілковито. Коли ж суспільство природне бути не може, коли (неістотно, з яких причин) воно мусить бути фікцією, тоді вибиратимемо менше зло: намагатимемося в межах неминучої фікції створити щось якнайближче до природного. Яка ж фікція більш природна? Жодна не природна цілковито, бо фіктивна в істоті своїй; то чи не матимемо ми, в нашому випадку, за більш природну ту фікцію, що видається більш природною, що створює враження більш природної? Така фікція існує: це та, до якої ми звикли (ви ж розумієте: природне — означає інстинктивне; а те, що видається інстинктом, хоч насправді не є, — це звичка. Палити тютюн неприродно, жоден інстинкт нас до цього не спонукає). Гаразд, то яка суспільна фікція нам найбільш звична? Наявний устрій — буржуазний. Тоді логічно або прагнути до природного суспільства, тобто анархічного устрою, або вважати природне за неможливе й відстоювати устрій буржуазний. Проміжних варіантів немає. Розумієте?...

— Так, звучить переконливо.

— Поки що не зовсім... Бо є ще одне заперечення, яке треба спростувати. Ви можете погодитися, що анархічний устрій втілити можливо, але при цьому сумніватися — чи його можливо зреалізувати стрибком — тобто, перейти від суспільства буржуазного до суспільства вільного без проміжних режимів. Той, хто висуває це заперечення, вже погоджується, що анархічний устрій добрий і здійсненний; але йому видається, ніби між ним та буржуазним ладом має бути якийсь перехідний стан.

Що ж, нехай. Припустімо, що так і є. Що ж це за перехідний стан? Наша мета — суспільство анархічне, тобто вільне; тож проміжний стан може бути лише таким, де людство готується до вільного суспільства. Підготовка може бути або матеріальна, або виключно розумова; тобто,  потрібні або заходи, матеріальні чи соціальні, які пристосують людей до вільного суспільства, або пропаганда, дедалі ширша й впливовіша, яка налаштує людей розумово так, щоб вони запрагнули вільного суспільства чи, принаймні, погодилися з ним.

Розгляньмо перший варіант — поступове пристосування людей до вільного суспільства в матеріальній сфері. Це неможливо; більш ніж неможливо — це безглуздо. Пристосовуватися матеріально можна лише до того, що вже є. Жоден з нас не здатен матеріально пристосуватися до суспільного ладу XXIII сторіччя, навіть якби знав, який той лад буде: пристосуватися до нього матеріально не вдасться, бо ані XXIII сторіччя, ані його лад у матеріальному світі ще не існують. Отож доходимо висновку: єдиний предмет пристосування, розвитку чи переходу для заміни буржуазного суспільства на вільне, — це людський розум, що має поступово налаштовуватися на дух і думку вільного суспільства... Проте й у сфері матеріального пристосування залишається ще один гіпотетичний варіант…

— Чи не забагато тих варіантів?..

— Мій любий хлопче, розумна людина має розглянути всі можливі заперечення і спростувати їх, перш ніж сказати з певністю, що власне вчення правильне. До того ж, усе це відповідає на запитання, яке ви мені поставили...

— Ну, гаразд.

— Так от, у сфері матеріального пристосування, як я вже казав, є, принаймні ще один гіпотетичний варіант. А саме, революційна диктатура.

— Яка ще революційна диктатура?

— Як я щойно пояснив, неможливо пристосовуватися матеріально до чогось, що поки що не існує як матеріальне. Та якщо зненацька відбувається соціальна революція, примусово створюється не вільне суспільство (до якого людство раніше неможливо було підготувати), а диктатура тих, хто прагне збудувати вільне суспільство. Тут і виникає, хай лише як зародок чи паросток, якась матеріальна частка вільного суспільства. Ось до цього матеріального й пристосовуватиметься людство. Саме таке розумування й мали б наводити йолопи, що виступають за «диктатуру пролетаріату» — якби, звісно, були здатні до розумування чи взагалі мали розум. Воно, ясна річ, не їхнє, а моє. Я сам це розумування й розгляну. І доведу вам, що воно фальшиве.

Поки революційний режим існує, незалежно від того, яку мету він переслідує чи які ідеї сповідує, в матеріальному аспекті він є лише одним — власне революційним режимом. Революційний режим — це насправді військова диктатура, а як зовсім уже відверто, — це деспотія вояччини, воєнний стан, примусово нав’язаний суспільству його частиною, що революційним шляхом захопила владу. Що з цього випливає? А те, що той, хто пристосовується до цього режиму, пристосовується до деспотії вояччини, бо саме ця деспотія — то його матеріальна сутність. Ідеї, які революціонери сповідують, мета, яку вони переслідують, звелися нанівець суспільною реальністю, яку цілковито окупувала вояччина. Тож і на виході революційної диктатури — що довше вона триває, то повнішою мірою — воєнізований устрій типу диктатури, деспотія вояччини. Нічого іншого й не може вийти. Завжди виходило те саме. Я не знавець історії, але те, що я знаю, підтверджує моє розумування; та й не може спростовувати. Що вийшло з політичних збурень у Римі? Римська імперія з деспотією вояччини. А з Французької революції? Наполеон і його військова деспотія. Що вийде з революції в Росії? Невдовзі побачите... Варіанти можливі, але будь-який загальмує прихід вільного суспільства на десятиріччя... А втім, чого сподіватися від народу безграмотного, натомість схильного до містики!..

Проте менше з тим, не про це мова... Вам зрозумілий хід моєї думки?

— Так, цілком.

— Тоді має бути зрозумілий і висновок, якого я дійшов: мета — суспільство анархічне, суспільство вільне; знаряддя — перетворення, без перехідного періоду, суспільства буржуазного на суспільство вільне. Таке перетворення готується й уможливлюється пропагандою — інтенсивною, всебічною, всеосяжною — щоб посіяти цю ідею в кожному розумі й подолати будь-який опір. Звісно, під пропагандою я розумію не лише слово, писане чи усне. Сюди ж належать і дії, прямі чи опосередковані, що навертають до вільного суспільства й послаблюють опертя його приходові. Коли ж опору майже не залишиться, соціальна революція, щойно вона станеться, здійсниться швидко, легко й не потребуватиме жодної революційної диктатури, бо не буде до кого ту диктатуру застосовувати. Якщо це неможливо, значить, анархізм неможливо втілити в життя; в свою чергу, коли це так, то, як я вже довів, справедливе й варте захисту лише одне суспільство — буржуазне.

Тепер ви знаєте, як і чому я зробився анархістом та як і чому відкинув як фальшиві та протиприродні інші, менш радикальні, соціальні вчення.

Отак воно... А тепер повернімося до моєї історії.

Він черкнув сірником і звільна підпалив сигару, що знов була згасла. Трохи зосередився й повів далі.

— Серед однолітків чимало поділяло мої думки. Здебільшого то були робітники, але не всі; нас поєднувало інше: всі були злидарі й, наскільки пам’ятаю, не дурні. Ми були не від того, щоб зайнятися пропагандою — поширювати свої ідеї. Ми прагнули для себе і для інших — для всього людства — нового суспільства, вільного від усіх забобонів, через які людей штучно роблять нерівними й накидають їм аж ніяк не породжені Природою приниження, страждання, труднощі. Усе прочитане підтверджувало правильність моєї думки. З дешевих лібертарійських книжок — а їх тоді не бракувало — я прочитав майже всі. Я відвідував конференції та збори, влаштовані тогочасними пропагандистами. І кожна книжка, кожна дискусія свідчили: мої ідеї правильні й справедливі. Повторюся, мій друже: нині я мислю так само, як тоді. Єдина різниця в тому, що тоді це були лише думки, а зараз — і думки, і справи.

— Так-так, поки що все зрозуміло. Певен, що саме так ви зробилися анархістом і бачу, що ви анархістом таки були. Більше доказів не потрібно... але я й досі не розумію, як ви прийшли до нинішнього стану. Тут, начебто, не без суперечностей... А втім, здається, здогадуюсь...

— Ні-ні, не треба здогадів... Я знаю, що ви маєте на думці... Зі щойно почутого ви виснували, ніби я вирішив, що анархізм нездійсненний, і тому, як я ж сам і казав, справедливе й варте захисту лише буржуазне суспільство — чи не так?...

— Так, на кшталт цього...

— Але чому? Я ж весь час тверджу й повторюю, що я анархіст — не був колись, а й зараз є анархіст! Якби я став банкіром і комерсантом із тих міркувань, про які ви начебто «здогадуєтесь», був би вже не анархіст, а буржуа.

— Так, ваша правда... Але як же тоді, до дідька?.. Гаразд, кажіть, кажіть далі...

— Як я вже казав, я мав (скільки себе пам’ятаю) непоганий розум, але водночас завжди був людиною дії. Це природні якості; я їх не засвоїв від колиски (нібито я мав колиску!), а з ними народився. Так воно було. Й тому для мене як анархіста бездіяльність була нестерпна — я не міг обмежуватися участю в дискусіях і розмовами з приятелями. Ні, мені кортіло щось робити! Я мусив працювати й боротися за справу знедолених, жертв суспільних умовностей! Я вирішив взятися за діло, й не шкодувати зусиль. Я почав міркувати, як прислужитися лібертарійській справі. І складати план дій.

Чого прагне анархіст? Свободи — свободи для себе й для інших, для всього людства. Прагне бути вільним від впливу чи гніту суспільних фікцій; прагне бути вільним — таким, як з’явився на цей світ, як і мало б бути по справедливості; прагне такої свободи і для себе, і для решти людей. Природа не дозволяє всім бути рівними: хтось від природи вищий на зріст, хтось нижчий; хтось сильніший, хтось слабкіший; хтось розумніший, а хтось — навпаки... Але в усьому іншому ми можемо бути рівні; нам перешкоджають винятково суспільні фікції. Суспільні фікції — ось що я маю зруйнувати.

Вони мають бути зруйновані... При цьому я здавав собі раду ось із чого: зруйновані... але на користь свободі: руйнуючи, завжди слід бачити мету — створення вільного суспільства. Бо руйнувати суспільні фікції можна, щоб творити свободу чи торувати шлях до свободи, а можна — щоб створювати інші суспільні фікції, не менш шкідливі, бо так само фіктивні. Тут була потрібна виняткова обачність. Треба було ретельно продумати триб дій, спрямованих на руйнацію суспільних фікцій без шкоди творенню майбутньої свободи, визначитися з їхнім насильницьким чи ненасильницьким характером (бо проти соціальної несправедливості законно все); за можливості, організувати все так, щоб заразом і створити бодай трохи тієї свободи.

Ясна річ, свобода, яка вимагала обачності, щоб їй не зашкодити, — то була свобода майбутня. В той же час, існувала, сказати б, свобода негайна, — визволення гноблених через суспільні фікції. Звісно, ми не турбувалися, чи не зашкодимо «свободі» владних, багатих — усіх, хто представляє суспільні фікції й має з того зиск. Бо свобода бути тираном — то не свобода, то щось прямо протилежне свободі. Це те, чому ми, навпаки, маємо шкодити, проти чого маємо боротися. Це видається мені очевидним…

— Так, цілком. Продовжуйте...

— Для кого анархісти прагнуть свободи? Для всього людства. А в який спосіб завойовувати свободу для всього людства? Руйнуючи всі без винятку суспільні фікції. Я вже про це згадав, коли у відповідь на ваше запитання розглянув інші сучасні системи й пояснив, як і чому навернувся саме до анархізму... Пам’ятаєте, якого висновку я дійшов?..

— Пам’ятаю...

— ... Соціальна революція — нагальна, раптова, всепереможна, завдяки якій здійсниться стрибок від буржуазного режиму до вільного суспільства. Ця соціальна революція, підготована невпинною інтенсивною працею, прямими й непрямими діями, потрібними, щоб навернути кожен розум до перемоги вільного суспільства й придушити до повного паралічу будь-який опір буржуазії. Не повторюватиму міркування, що в анархізмі приводять до такого висновку: я їх уже навів, а ви вже зрозуміли.

— Так.

— Найкраще, щоб революція була всесвітня, сталася одночасно в усіх, або, принаймні, в усіх найважливіших частинах світу; а як ні, то швидко розповсюджувалася з країни в країну, але скрізь, у кожній країні, була повна й остаточна.

Чудово. Що я міг би зробити заради цього? Сам-один я не в змозі здійснити світову революцію, ба навіть повну революцію в тій частині своєї країни, де живу. Натомість я можу, не шкодуючи зусиль, працювати, готуючи цю революцію. Я вже розповідав, я́к: боротися всіма доступними засобами з суспільними фікціями; не робити нічого на шкоду ні боротьбі, ні вільному суспільству, ні майбутній свободі для загалу, ні негайній свободі для гноблених; за будь-якої можливості плекати паростки майбутньої свободи.

Він випустив хмарку диму; трохи помовчав; заговорив знову.

— Ось тут, друже мій, і настав час пустити розум у дію. Працювати заради майбутнього — це добре, — міркував я. — Працювати заради свободи інших — це правильно. А я сам? Чи я не людина? Якби я був християнин, я б залюбки діяв на благо майбутнього інших, бо сподівався б за це винагороди на небі; але ж якби я був християнин, то не був би анархіст, бо легковажив би суспільною нерівністю в нашому швидкоплинному житті: це ж бо лише випробування, за яке воздасться в житті вічному. Та я не був, як і зараз не є, християнин, тож і питав сам себе: заради кого я збираюся пожертвувати всім і в першу чергу собою? Ба більше: навіщо взагалі я маю жертвувати собою?

Мені траплялись хвилини зневіри, й ви розумієте, що не без підстав... Я матеріаліст, — міркував я, — життя маю одне; нащо марнувати його на пропаганду, суспільну нерівність і все таке інше, коли без цих турбот веселіше й більше задоволення? Якщо хтось має лише життя на цьому світі, а в життя вічне не вірить, не визнає жодних законів, окрім законів Природи, виступає проти держави, бо вона неприродна, проти шлюбу, бо він неприродний, проти грошей, бо вони неприродні, то з якого, курка, дива він має сповідувати альтруїзм і самопожертву заради когось чи заради людства, коли ані альтруїзм, ані самопожертва не природні? Так, та сама логіка, яка свідчить, що людина не народжується, щоб укласти шлюб, чи щоб бути португальцем, чи щоб бути бідною або багатою, водночас свідчить, що не народжується вона й для того, щоб бути з кимось заодно, що народжується людина виключно заради себе самої, тобто щоб бути аж ніяк не альтруїстом чи колективістом, а винятково егоїстом.

Я сперечався з цього приводу сам із собою. Дивись, — казав я сам собі, — ми ж народжуємося представниками біологічного виду «людина», а значить, зобов’язані солідаризуватися з усіма людьми. Та чи природна сама ідея «зобов’язання»? Звідки вона взялася? Якщо якась ідея зобов’язує мене пожертвувати власними добробутом, зручністю, інстинктом самозбереження та іншими природними інстинктами, чи не тотожна її дія з дією першої-ліпшої суспільної фікції, яка впливає достеменно в такий самий спосіб?

Ця ідея зобов’язання, солідарності з людством могла б вважатися природною, коли б водночас приносила якусь особисту винагороду поборникам; тоді, попри те, що в засадах вона суперечить природному егоїзмові, той егоїзм отримував би певну компенсацію й у такий спосіб суперечність була б знята. Жертвувати задоволенням просто заради пожертви — неприродно; жертвувати одним задоволенням заради іншого — так: це просто вибрати одну з двох природних речей, які не можна мати одночасно, й на цьому заспокоїтися. То як був би нагороджений мій природний егоїзм, якби я присвятив себе справі вільного суспільства та майбутнього щастя всього людства? Я мав би усвідомлення виконаних зобов’язань, зусиль, докладених до доброї справи; але ж жодне з цього не винагороджує егоїзм, це не задоволення само по собі, а задоволення, якщо взагалі це можна так назвати, породжене суспільною фікцією, як, скажімо, задоволення від надзвичайної заможності чи високого положення в суспільстві.

Зізнаюся, старий друзяко, що таких хвилин зневіри мені таки не бракувало... Я почувався зрадником власного вчення, відступником... Проте тривало це недовго. Ідея справедливості, — міркував я, — живе в мені самому. Я відчуваю, що вона природна. І відчуваю, що маю зобов’язання, яке переважає турботу про власну долю. І це переконало мене залишатися при своєму.

— Мені не здається, що це аж таке мудре рішення... Адже розв’язку ви так і не знайшли... Й вирішили «залишатися при своєму» виключно через чуттєвий порух...

— Так і є. Проте зараз я розповідаю, як навернувся до анархізму та як не відступився від нього. Я відверто розповідаю про власні коливання й труднощі та про те, як я їх подолав. Згоден: у той момент я подолав логічне ускладнення за допомогою почуття, а не розумування. Проте невдовзі ви переконаєтеся: коли свого часу я досяг повного розуміння анархічного вчення, це ускладнення, начебто логічно нерозв’язне, знайшло повний і абсолютний розв’язок.

— Цікаво...

— Так... Проте дозвольте мені продовжити свою історію. Отож, як я вже казав, я наштовхнувся на ускладнення, яке краще чи гірше подолав. Але тут у ході моїх розумувань з’явилася чергова перепона, що теж неабияк мені заважала.

Гаразд, — міркував я, — я можу вирішити пожертвувати собою без жодної насправді особистої, тобто насправді природної, винагороди. Та припустімо, що майбутнє суспільство не має нічого спільного з моїми сподіваннями, що суспільство ніколи не буде вільним. Ну то якого дідька жертвувати собою? Покласти життя на вівтар ідеї — й не дістати жодної винагороди для себе особисто, не мати жодного зиску з зусиль на благо цієї ідеї — хай так; але жертвувати собою, не маючи певності, що те, заради чого я завдаватиму собі труду, колись існуватиме, не знаючи, чи стануть в пригоді мої зусилля перемозі цієї ідеї, — то вже трохи занадто... Зізнаюся, що цю перепону, як і попередню, я подолав за допомогою почуттів; але зазначу, що й тут логічний розв’язок знайшовся автоматично, щойно я досягнув повного розуміння власного анархізму... Невдовзі переконаєтеся... А тоді я втішав себе порожніми фразами на кшталт: «Я виконаю свій обов’язок щодо майбутнього; а майбутнє виконає свій щодо мене… або зробить ще щось цінне»…

Я поділився висновком чи, радше, висновками, з товаришами, й усі вони зі мною погодилися: всі вирішили, що треба рухатися вперед і робити все заради вільного суспільства. Щоправда, один чи два найрозумніші були трохи вражені моїми міркуваннями — не через те, що не погоджувалися з висновками, а через те, що ніколи не бачили ці речі аж так чітко, зарівно як і притаманні їм ускладнення... Та врешті-решт ми досягли одностайної згоди... Ми всі працюватимемо заради великої соціальної революції, заради вільного суспільства, й нехай майбутнє покаже, чи були наші зусилля плідні, а чи марні! Ми сформували групу з надійних людей і розпочали широку пропаганду — широку, звісно, в межах власних можливостей. І досить довго, незважаючи на труднощі, плутанину, а часом і переслідування, працювали заради анархічних ідеалів.

Тут мій банкір замислився на довше. Сигара знову згасла, але він не став її підпалювати. Потім злегка всміхнувся, як буває, коли досягають важливого пункту в розумуваннях, зосередив погляд на мені й заговорив знову. Його голос зробився чіткіший, він почав сильніше наголошувати слова.

— І ось тут-то, — сказав він, — виникло дещо нове. «Тут-то» — це не значить «негайно». Десь через кілька місяців отієї пропаганди я помітив нове ускладнення, серйозніше за попередні, насправді серйозне...

Ви ж не забули, правда? Я строго логічним шляхом встановив, який має бути триб дій анархістів... Через ці дії втілюється в життя прагнення знищити суспільні фікції та при цьому не зашкодити становленню майбутньої свободи, а також не занапастити ані найменшої часточки свободи для гноблених через суспільні фікції; цей триб дій має бути такий, щоб за найменшої можливості елементи майбутньої свободи утворювалися просто зараз...

Так воно було. Отож, установивши ці критерії, я далі завжди на них зважав... І от, займаючись пропагандою, про яку я щойно розповідав, я дещо відкрив. У групі пропагандистів — а нас було небагато, чоловік із сорок — сталося ось що: виникла тиранія.

— Виникла тиранія?... — Цебто як тиранія?...

— А ось як... Деякі почали командувати іншими й змушувати їх щось робити на свій розсуд; деякі напускали на себе авторитетний вигляд і змушували інших поводитися на свій копил; деякі маніпулювали іншими й вертіли ними, як хотіли. Не скажу, щоб когось це дуже хвилювало, бо спочатку воно стосувалося якихось дрібниць. Проте відбувалося з дня на день, і найгірше, не лише в тому, що прикладалося до нашої пропаганди, а й у звичайних життєвих питаннях. Одні перетворювалися на вождів, інші — на ведених. Хтось робився вождем через тиск; хтось — через хитрощі. Це можна проілюструвати найпростішим прикладом. Ось він: нехай двоє хлопців разом ідуть вулицею й доходять до перехрестя, де одному треба направо, другому — наліво; кожен має якісь причини йти в своєму напрямку. І ось той, кому треба наліво, каже: «Ходи зі мною» — на що інший цілком резонно відказує: «Друже, не можу: мені потрібно в інший бік» — і це правда, бо він має на те власні причини... Проте врешті-решт, той другий проти волі й попри незручності, йде з першим наліво... Раз його вмовляють, вдруге — натискають, утретє — роблять ще щось... Але жодного разу не наводять логічні обґрунтування; в цьому тиску та підкоренні завжди є щось спонтанне, щось інстинктивне... І так само, як у цьому найпростішому прикладі, було весь час — як у дрібницях, так і у важливому... Розумієте, про що я?

— Авжеж. Але що збіса в цьому дивного? Усе це якнайбільш природно...

— Можливо. Але я веду ось до чого. Завважте-но: це цілковито суперечить анархістському вченню! Задумайтеся: все діялося в маленькій групі, не впливовій, не значній, у групі, яка не займалася серйозними питаннями й не мала приймати рішень щодо важливих речей. І ще: таке відбувалося в групі, члени якої об’єдналися, щоб робити все можливе заради мети анархізму — а значить, щоб в міру спроможності боротися проти суспільних фікцій та творити майбутню свободу. Занотували собі ці два моменти?

— Занотував.

— Ну то дивіться, що виходить... У невеличкій групі щирих (ручуся, щирих!) людей, які об’єдналися й створили її, щоб працювати на благо свободи, через кілька місяців досягнутий лише один спостережний і конкретний результат: виникнення внутрішньої тиранії. І подумайте, лишень, якої тиранії... То не була тиранія, спричинена дією суспільних фікцій. Та, хоч і погана, та простима певною мірою, хоч і меншою для нас, борців з цими фікціями, ніж для інших; ми ж, урешті, живемо в суспільстві, змурованому на тих фікціях, тож якщо не в змозі уникнути їхньої дії, це не цілком наша провина. Але ж було не так! Ті, хто командували іншими чи вертіли ними на свій розсуд, робили це не через гроші й не через місце в суспільстві, та й не через будь-який фіктивний авторитет, який самі собі навигадували; вони чинили так під впливом чогось поза цими суспільними фікціями, то була якась нова тиранія. Цю тиранію застосовували до тих, хто був гноблений через суспільні фікції. Ця тиранія постала серед людей, чий щирий намір полягав ні в чому іншому, як у знищенні тиранії й творенні свободи.

Тільки уявіть значно численнішу, значно впливовішу групу, яка займається важливими питаннями й приймає засадничі рішення. Уявіть, що ця група зосереджує зусилля, як наша, на створенні вільного суспільства. А тепер скажіть, де в цьому плетиві тиранії можна вгледіти бодай щось із майбутнього, що скидалося б на вільне суспільство чи взагалі щось гідне людини!

— Так. А й справді, як химерно...

— Химерно, правда ж? Трапляється і ще щось химерне, хоч і не таке значне... Наприклад, тиранія з бажання допомогти...

— З чого?

— З бажання допомогти. Серед нас були такі, хто не командував і не тиснув, а навпаки, за першої-ліпшої нагоди кидався допомагати іншим. Здається, це антитеза тиранії? Ба ні, це достеменно те, що й у першому випадку. Та сама тиранія нового типу. Так само розбіжна з засадами анархізму.

— Отакої! В чому ж?

— Допомагати комусь, мій друже, — значить тримати його за неспроможного; коли ж хтось не є неспроможний, це значить робити з нього неспроможного чи припускати, що він неспроможний, а це і є, по перше, тиранія, а по друге — зневага. У першому випадку ви обмежуєте чиюсь свободу; в другому — вважаєте, принаймні, несвідомо, ніби хтось нічого не вартий і не заслуговує свободи або неспроможний до свободи.

Та повернімося до нашого випадку... Ви чудово розумієте, наскільки серйозно це було. Ми працювали заради майбутнього суспільства, не надто сподіваючись на його прийдешню вдячність, ми ризикували собою, не знаючи, чи нове суспільство про нас дізнається. Та це якраз не турбувало. Біда в тому, що ми працювали заради вільного майбуття, проте як щось і створили реального, то хіба що тиранію, та ще й тиранію нового типу, й застосували її самі до себе, гноблених. Оце вже нікуди не годилося.

Я заходився думати. Десь я схибив, у чомусь збився з дороги. Наміри ми мали добрі; вчення наше видавалося правильним; то ми неправильно мислили, чи неправильно організували справу? Щось точно пішло навкосяка. Але що, хай йому грець? Я думав і думав, але думка ходила колом. І ось настав день коли, як воно завжди й бува, мені сяйнуло. То був визначний день для моїх анархічних теорій — день, коли я, сказати б, відкрив техніку анархізму.

Він помовчав, дивлячись невидющими очима. Й продовжив, не міняючи тону.

— Я міркував так... Ось ми маємо тиранію нового типу, суспільними фікціями вона не породжена. Тоді чим? Може, природними властивостями? Коли так, прощавай, вільне суспільство! Якщо суспільство, де діють виключно питомі властивості людей — вроджені, даровані Природою, нездоланні — так от, якщо суспільство, де діють лише такі властивості, перетворюється на хитросплетення тиранії, хто б мав бодай пальцем поворухнути заради перемоги такого суспільства! Якщо вже тиранія, то краще нинішня: вона хоча б звична, тож не така обтяжлива, як нова. А та нова жахлива, бо це — тиранія вкорінена в Природі, проти неї неможливо повстати, як неможливо повстати проти неминучості смерті чи проти того, що від природи не вдався на зріст, хоч волів би бути трохи вищий. До того ж, я вже довів, що коли анархічне суспільство з якихось причин побудувати неможливо, то набуває права на існування суспільство буржуазне, як більш природне за будь-яке інше.

Та чи ця тиранія, яка зродилася в нашому гроні, й справді зумовлена природними властивостями? Що, власне, таке «природні властивості»? Чи це рівень розумового розвитку, уяви, сили волі, що дається кожному від народження? Властивості, про які йдеться, мають бути розумові, адже фізичні тут вочевидь ні до чого. Тобто той, хто без причин, пов’язаних із суспільними фікціями, починає командувати іншими, мусить це робити, бо переважає їх у тій чи іншій питомій природній властивості. Використовуючи її, він і бере гору. Тут треба розібратися: чи таке використання природних властивостей законне, тобто чи воно природне?

Гаразд, що значить використовувати свої природні властивості у природний спосіб? Скажімо, використовувати їх так, щоб досягати природної мети власної особистості. Добре, а верховодити кимось — чи природна ця мета для особистості? Цілком можливо, бо є принаймні один варіант, коли це так: як когось маємо за ворога. Анархістові ясно, хто ворог: будь-який представник суспільних фікцій та їхньої тиранії; більше ніхто, бо решта — люди, як він сам, тобто природні товариші. Але ж, як бачите, тиранія, яку ми створили, була спрямована на таких самих, як ми, природних товаришів, ба більше, товаришів двічі, бо об’єднаних спільним ідеалом. Висновок: ця наша тиранія, не породжена суспільними фікціями, так само не породжена й природними властивостями; її зумовило хибне використання природних властивостей, збочення. Та звідки ж це збочення взялося?

Одне з двох: або людина погана від природи, тоді всі її властивості від природи збочені; або збочення зумовлене тим, що людство надто довго перебуває в середовищі суспільних фікцій, які зумовлюють тиранію й впливають на людину так, що найперше, як вона інстинктивно використовує свої природні властивості, — то в тиранічний спосіб. Яка ж із цих двох гіпотез правильна? Визначити це в задовільний спосіб — тобто, у спосіб суворо логічний чи науковий, — не видавалося можливим. Справді, самим розумуванням не обійтися: це задача історичного порядку, тобто наукова; чи можливо її розв’язати, залежить від знання фактів. Проте, з іншого боку, не допоможе й наука. Адже наскільки б ми не заглиблювалися в історію, завжди виявиться, що людина живе в тій чи іншій системі суспільної тиранії, тобто визначити, що являє собою людина, яка живе за чисто й цілковито природних умов, неможливо. Не маючи можливості обґрунтувати відповідь точно, приймемо гіпотезу, яка має більшу ймовірність, — другу. Припустити, що через надто довге перебування людства під суспільними фікціями, які породжують тиранію, кожна людина від народження має певне збочення природних властивостей, що змушує її ставати тираном, більш природно, ніж припустити, ніби самі ці природні властивості від природи й збочені — це суперечність у термінах. Тож розумування приводить, як привело мене, до того, щоб з майже абсолютною певністю прийняти другу гіпотезу.

Очевидно одне... За сучасного соціального устрою група людей, хай як добрі наміри всі вони мають, хай як піклуються всі вони лише про боротьбу проти суспільних фікцій і працю на благо свободи, не може діяти спільно без того, щоб там не з’явилася сама по собі тиранія, щоб не виникла тиранія нового типу на додачу до старої, породжуваної суспільними фікціями, щоб практика не зруйнувала всього того, що їм подобалося в теорії, щоб несамохіть не занапастили вони ті наміри, які прагнули втілити в життя. Що ж було робити? Дуже просто... Діяти зі спільною метою, але кожному окремо.

— Кожному окремо?!

— Так. Ви що, не стежили за ходом моєї думки?

— Стежив.

— То чи не видається вам логічним, чи не видається остаточним цей висновок?

— Авжеж, видається, ясна річ...

— Так от, я сказав: діяти зі спільною метою, але кожному окремо. Нехай кожен працює заради спільної мети анархізму, докладає зусиль до руйнування суспільних фікцій, як того вимагає анархізм, та до творення вільного суспільства майбутнього; працюючи нарізно, ми аж ніяк не зможемо створювати нову тиранію, бо ніхто не впливатиме ні на кого, а значить, не тиснутиме, обмежуючи свободу, й не допомагатиме, позбавляючи свободи.

Працюючи кожен окремо, але зі спільною анархічною метою ми досягали б подвійного ефекту: зусилля поєднували, а утворення нової тиранії уникали. Ми збережемо єдність, бо будемо поєднані мораллю, метою та підходом до справи; ми залишимося анархістами, бо кожен з нас працюватиме заради вільного суспільства; проте ми не станемо, з власної волі чи мимоволі, зрадниками нашої справи, в нас навіть можливості такої не буде, бо діючи нарізно, ми не відчуватимемо згубного впливу суспільних фікцій та їхнього спадкового прояву у властивостях, дарованих Природою.

Ясна річ, ця тактика застосовна лише в період, який я б назвав підготовчим до соціальної революції. Коли ж захисні споруди буржуазії впадуть, а все суспільство налаштується на сприйняття анархічного вчення, так що залишиться лише нанести останній удар — здійснити соціальну революцію — діяти далі окремо буде вже не можна. Але на той час вільне суспільство буде вже майже досягнуто; все буде зовсім інакше. Описана тактика стосується діяльності анархістів у буржуазному суспільстві — як у групі, до якої я належав.

Ось, — виснував я — яким має бути триб дій справжніх анархістів. Спільно ми не варті нічого, ба більше, ставимося одне до одного як тирани, шкодимо одне одному та нашим теоріям. Нарізно ми теж небагато чого досягаємо, проте, принаймні, не шкодимо свободі, не створюємо тиранію нового типу; натомість наші досягнення, хай незначні, будуть справжні, без недоліків і втрат. Більше того: працюючи кожен окремо, ми навчимося більше довіряти собі, менше залежати одне від одного, що вже зробить нас вільнішими, ми підготуємося до майбутнього самі й правитимемо за взірець решті.

Я був у захваті від свого відкриття. І поквапився поділитися ним з товаришами... То був один з нечисленних випадків у житті, коли я втнув дурницю. Уявіть, я був настільки переповнений відкриттям, що сподівався на одностайну підтримку…

— Якої, звісна річ, не дістали...

— Усі виступили проти, друже, геть усі! Хто більше, хто менше, але буквально кожен мав що сказати проти!... «Цього не було!..» «Так не можна!..» І жоден не сказав, як було чи як можна. Я наводив довід за доводом, а від них не чув нічого, крім порожніх фраз, словесного сміття, яким, зазвичай, послугуються міністри, коли треба звітувати в парламенті, а сказати нема чого... І тут я зрозумів, з якими дурнями й боягузами зв’язався! Проявилося їхнє справжнє обличчя. Ці людці народжені бути рабами. Їм кортіло бути анархістами — чужим коштом. Їм кортіло свободи — аби хтось їм її влаштував, аби хтось їм її подарував, як король дарує титули! Здебільшого вони були саме такі, погані лакузи!

— То ви розгнівалися?

— Якби просто розгнівався! Я розлютився! Я оскаженів. Я їх вибатькував. З двома-трьома мало не побився. І врешті грюкнув дверми. Порвав із ними. Ви не уявляєте, як мені огидів той набрід! Я мало не зневірився в анархізмі. Мало не вирішив не мати більше нічого спільного з усім цим. Та минуло кілька днів, і я отямився. Я подумав: ідеал анархізму вищий за такий непотріб. Хтось хоче лише гратися в лібертаріїв? Мені їхні ігри ні до чого. Хтось не уявляє боротьби без того, щоб не чубитися одне з одним та не продукувати у власному гроні новий варіант тиранії, проти якої, начебто, вони збиралися боротися? Хай бавляться, бовдури, як ні на що краще не придатні. А мене така полова на буржуа не оберне.

Адже я встановив, що справжній анархізм вимагає від кожного власними силами творити свободу й боротися з суспільними фікціями. То я долатиму ці фікції й розбудовуватиму свободу своїми силами. Ніхто не хоче піти за мною шляхом справжнього анархіста? То я піду сам. Сам, із власними можливостями, власною вірою, навіть без моральної підтримки тих, кого мав за товаришів, вийду на герць із усіма суспільними фікціями одразу. Я не кажу, що то був красивий вчинок чи там, героїчний. Радше просто природний. Якщо цією дорогою кожен має йти окремо, мені не треба попутників. Мого ідеалу задосить. Ось які засади та умови спонукали мене вирішити боротися проти суспільних фікцій самотужки.

В його мові, що була зробилася гаряча й швидка, настала пауза. Коли він заговорив знову, голос був уже спокійніший.

— Між мною та суспільними фікціями, — думав я, — оголошено війну. Чудово. Що я можу їм протиставити? Працювати осібно, щоб у жодний спосіб не створювати ніякої тиранії. Але як самотужки готувати соціальну революцію, як готувати людство до вільного суспільства? Треба вибрати один з варіантів, з двох реальних варіантів трибу дій, бо використати обидва разом я, певно, не зможу. Ось ці два варіанти: непряма дія, тобто пропаганда, та пряма дія, будь-якого ґатунку.

Перш за все я обміркував непряму дію — пропаганду. Яку пропаганду я можу вести сам? Окрім того, що кожен, спілкуючись із людьми, вже веде пропаганду — без жодної системи й користуючись нагодою, мені треба було дізнатися, чи непряма дія — це той варіант, що дав би мені як анархістові змогу працювати найбільш активно, тобто досягати найбільш відчутних результатів. Досить скоро я зрозумів, що це не моє. Я не промовець і не письмовець. Звісно, при потребі я здатен виступити публічно, та й у газету ­сяк-так написати можу; тут я прагнув розібратися, чи мої природні здібності такі, що зосередившись на непрямій дії, — одного типу чи обох — я зможу досягти кращих результатів для ідей анархізму, ніж докладаючи зусиль деінде. Дія продуктивніша за слово — це, звісно, не стосується вроджених пропагандистів: визначних промовців, здатних електризувати маси та вести їх за собою, видатних письменників, здатних поривати й переконувати своїми творами. Не думаю, щоб я був надто марнославний; а якби й був, то, принаймні, не стосовно здібностей, яких не маю. Отож, як я вже казав, я не мав себе ані за оратора, ані за літератора. І тому відкинув думку про непряму дію як шлях розвитку своєї діяльності анархіста. Метод виключення залишав мені пряму дію, тобто зосередження на практиці, реальному житті. То був шлях не розумування, а дій. Чудово. Так тому й бути.

Тепер я мав застосувати в реальному житті засадничий анархістський триб дій, який щойно описав — боротися проти суспільних фікцій, не створюючи нової тиранії, натомість, за можливості, будуючи елементи майбутньої свободи. Ну і як, збіса, робити це на практиці?

Що значить боротися на практиці? Боротися на практиці — значить воювати, вести війну. А як воювати з суспільними фікціями? Перш за все, як узагалі воюють? Що значить перемогти ворога на війні? Одне з двох: або його вбити, знищити; або полонити, підкорити, знесилити. Знищити суспільні фікції мені не під силу; на це спроможна лише соціальна революція. До того суспільні фікції можна хіба що розхитати, підкопатися під них; проте знищені вони можуть бути лише після перемоги вільного суспільства та остаточного розпаду суспільства буржуазного. Найбільше, на що я здатен — знищити, знищити фізично, тобто вбити — представника чи кількох представників буржуазного суспільства. Я дослідив цю можливість і знайшов її безглуздою. Припустімо, одного-двох, ба навіть десятьох представників тиранії суспільних фікцій убили... То що? Ці фікції втратили під собою ґрунт? Аж ніяк. Суспільні фікції — то не політичне становище, яке може залежати від купки людей, часом навіть від однієї людини. Найгірше в суспільних фікціях — то вони самі, а не їхні представники, які всього лише щось там репрезентують. Далі, замах на соціальний лад завжди викликає реакцію; стан речей в найкращому разі не змінюється, найчастіше — погіршується. Нарешті, після замаху мене, природно, розшукуватимуть, а коли знайдуть — в той чи інший спосіб знешкодять. Даймо, що я встигну закатрупити цілий десяток капіталістів. І що з того? Коли мене знешкодять, хай навіть не стратять, а ув’язнять, справа анархізму втратить бойовий елемент; при цьому десяток капіталістів, яких устиг ліквідувати я сам, — то не десяток важливих елементів, втрачених буржуазним суспільством, бо вони не бойові, а пасивні: адже боротися треба було не проти членів буржуазного суспільства, а проти сукупності суспільних фікцій, на яких це суспільство ґрунтується. Справді, суспільні фікції — не люди, яких можна перестріляти... Розумієте? Це ніби солдат убиває не десяток вояків ворожої армії, а десяток цивільних країни, яку та армія захищає. Таке вбивство безглузде, бо кількість бойових одиниць ворога при цьому не зменшується... Таким чином, знищити суспільні фікції чи бодай якусь їх частку я не міг. Тож я мав їх підкорити, перемогти, знесиливши, усунути їхній вплив.

Тут він націлився на мене вказівним пальцем.

— Ось саме це я і зробив!

Він опустив руку й продовжив.

— Я мав розібратися, яка з суспільних фікцій найперша, найважливіша. Й саме її, а не якусь іншу, спробувати підкорити, знесилити. Найважливіше, принаймні, в наші часи, — то гроші. Як знесилити гроші, чи, точніше, міць, тиранію грошей? Треба звільнитися від їхнього впливу, від їхньої потуги, стати вищим від їхнього впливу, зробити їх безсилими проти мене. Безсилими проти мене, розумієте? Адже це я веду з ними боротьбу; зробити їх безсилими проти всіх — значить їх не знесилити, а знищити, бо цим самим із фікцією під назвою «гроші» було б покінчено раз і назавжди. Проте я щойно довів, що знищити будь-яку суспільну фікцію — точніше, всі одразу — спроможна лише соціальна революція, для цього буржуазне суспільство слід зруйнувати.

Як же було мені зробитися вищим від сили грошей? Найпростіше — покинути сферу їхнього впливу, тобто цивілізацію; оселитися в лісі, харчуватися корінцями, пити воду з джерела; ходити голим і жити, як тварина. Це не важко, але ж це ніяка не боротьба проти суспільної фікції; це взагалі не боротьба, це втеча. Щоправда кажуть, і справедливо, «хто битви уникає, той її не програ́є». От тільки він програє́ морально, бо не бився. Мав бути якийсь інший варіант — боротьби, а не втечі. Як підкорити гроші в боротьбі? Як позбутися їхнього впливу, їхньої тиранії, не уникаючи сутички? Єдиний варіант — нагромаджувати гроші, нагромаджувати стільки, щоб більше не відчувати їхнього впливу; що більше їх маєш, то менше від них залежиш. Коли я це зрозумів — чітко, з усією чіткістю, що її надали мені переконання анархіста, з усією логікою людини, обдарованої добрим розумом — я перейшов на наступний щабель анархізму, щабель комерсанта й банкіра, на якому перебуваю й дотепер.

Він перевів дух, відчувши, що ентузіазм розповіді переходить у надрив. І повів далі, гаряче але без зайвини.

— Ви не забули про два логічні ускладнення, з якими я зустрівся на початку кар’єри свідомого анархіста?.. І, певно, пам’ятаєте, що тоді я розв’язав їх у штучний спосіб — за допомогою почуттів замість логіки? Тобто, як ви завважили, в той момент я не знайшов логічного розв’язку...

— Само собою, пам’ятаю...

— Тоді ви пам’ятаєте й інше: що пізніше, коли я, нарешті, відкрив єдиний правильний триб дій анархіста, то й цей логічний розв’язок таки знайшов?

— Так.

— Ну то дивіться, що це за розв’язок... Ускладнення були такі: працювати заради чогось, будь-чого, без природної, тобто егоїстичної, винагороди неприродно; так само неприродно докладати зусиль до якоїсь мети, не маючи за це винагороди у вигляді певності, що мета здійсненна. Оце були два ускладнення; тепер я розповім, як їх удалося розв’язати за допомогою анархічного трибу дій, єдиного правильного, як я встановив шляхом розумування... Такий триб дій веде мене до багатства; це і є егоїстична винагорода. Мета його — свобода; я роблюсь вищий за силу грошей, тобто звільняюсь від них, і тим самим досягаю свободи. Щоправда, я досягаю свободи виключно для себе; але ж, як я вже довів, свобода загалу досяжна лише за умови знищення суспільних фікцій шляхом соціальної революції. Істотно ось що: я маю за мету свободу — я досягаю свободи. У межах власних можливостей... Дивіться: мало того, що в суто логічний спосіб я визначив єдиний правильний триб дій анархіста, більше того, автоматично розв’язалися логічні ускладнення, нерозв’язні в межах будь-якого іншого, а це теж доводить, що цей триб дій правильний.

Його я й тримався надалі. Я заходився підкорювати фікцію під назвою «гроші», тобто збагачуватися. І досяг успіху. На це пішло немало часу, боротьба була запекла, та врешті я переміг. Нема потреби розповідати, що я робив і що відбувалося в моєму житті комерсанта й банкіра. Деякі моменти могли б видатися цікавими, але до теми все це стосунку не має. Я працював, я змагався, я заробляв гроші; працював завзятіше, змагався запекліше, заробляв дедалі більше; врешті-решт, заробив силу-силенну грошей. Я не переймався тим, я́к це роблю — так, визнаю, друже мій, я не був розбірливий у засобах, не гребував нічим — визискуванням, фінансовими махінаціями, нечесною конкуренцією. А що такого?! Я боровся проти суспільних фікцій, найвищою мірою аморальних і протиприродних, то чи мав я зважати на засоби! Я діяв в ім’я свободи, то чи мав я бути розбірливим щодо зброї, якою бився проти тиранії! Нерозумний анархіст, який кидає бомбу чи стріляє, чудово знає, що йде на вбивство, зарівно як і те, що його вчення не вимагає вбивати. Він б’є аморальність злочином, бо певен, що така аморальність заслуговує на знищення за допомогою злочину. Але це нерозумний вибір засобів, бо, як я вже довів, такий триб дій анархіста хибний і неефективний, хоч і обґрунтований в моральному плані. Мій же триб дій був обґрунтований логікою, тож я використовував всі засоби для власного збагачення, як давав мені право анархізм. Нині вимріяний мною — з урахуванням всіх обмежень — образ практичного й розумного анархіста втілено в життя. Я вільний. Роблю, що заманеться — звісно, в межах можливого. Моє гасло як анархіста — свобода; чудово, я маю свободу, наскільки взагалі можливо її мати в нашому недосконалому суспільстві. Я прагнув боротися проти суспільних фікцій; я боровся, ба більше, я переміг.

— Стривайте, стривайте! — втрутився я. Це все дуже добре, проте дещо ви впустили. Відкритий вами триб дій мав би створювати свободу, але при цьому не створювати тиранії. Проте ви таки створювали тиранію — як ділок, як банкір, як фінансист, позбавлений сумління — перепрошую, але ви самі так сказали — ви своїми діями насаджували тиранію. Ви так само створювали тиранію, як перший-ліпший представник суспільних фікцій, проти яких ви, начебто, боролися.

— Ба ні, старий друзяко, помиляєтеся! Я тиранії не створював. Тиранія, яка, можливо, повставала внаслідок того, що я робив, борючись проти суспільних фікцій, породжена не мною, а суспільними фікціями; я не творив тиранії, бо нічого не додавав до тих фікцій. Це питома тиранія суспільних фікцій, які я не був у змозі й не намагався знищити. Повторюю всоте: знищити суспільні фікції спроможна лише соціальна революція; до цього лише досконалі, як мої, дії анархістів здатні знесилювати їх, причому знесилювати лише в стосунку до анархіста, який використовує відкритий мною триб дій на практиці; а більшого він і не передбачає. Про те, щоб не створювати тиранії, не йшлося — я говорив лише про те, щоб не створювати тиранії нового типу, тиранії, яка раніше не існувала. Працюючи спільно, анархісти впливають одне не одного, як я описав, створюють у власному гроні, далекому й відстороненому від суспільних фікцій, тиранію; це і є тиранія нового типу. Я ж її не створював. Це було виключено самими умовами відкритого мною трибу дій. Ні, любий друже, я створював лише свободу. Я дав свободу людині. Собі самому. Мій триб дій, як я довів, єдиний правильний триб дій анархіста, не дозволяв давати свободу ще комусь. Кого я міг зробити вільним, того й зробив.

— Ну, гаразд…  Я згоден. Але вточнімо: ви майже переконали мене, що й жоден представник суспільних фікцій не насаджує тиранії...

— Таки не насаджує. Тиранія — питома властивість суспільних фікцій, а не людей, що їх втілюють; ті останні, сказати б, — знаряддя, якими суспільні фікції послуговуються, щоб насаджувати тиранію, як убивця послуговується ножем. Ви ж, запевне, не думаєте, ніби щоб викоренити вбивства, слід заборонити ножі... Ось дивіться. Припустімо, ви знищили всіх капіталістів у світі, проте не чіпали капітал... Наступного дня капітал, уже в руках інших, відновить свою тиранію, скориставшись із них як зі знаряддя. Проте якщо знищити капітал, а капіталістів не чіпати, що вони вдіють?... Розумієте?...

— Так, ви маєте рацію.

— Мій хлопче, найбільше, найбільше, в чому ви могли б мене звинуватити, — ніби я щось додав — дуже-дуже небагато — до тиранії суспільних фікцій. Та й це було б несправедливо, бо, як я вже пояснив, тиранія, утворення якої я мав уникнути й уник, зовсім інша. І ще одне слабке місце в вашій можливій претензії: якщо міркувати в такий спосіб, можна було б звинуватити полководця, який воює за батьківщину, що він тій батьківщині зашкодив, бо через нього там поменшало населення — адже він пожертвував вояками, щоб перемогти. Але ж війна — не тільки перемоги, але й жертви. Важливий кінцевий результат; а решта...

— Ну, гаразд…  Але є ще одне... Справжній анархіст прагне свободи не лише для себе, а й для інших... Наскільки я розумію, для всього людства…

— Так і є. Але я пояснив, що відкритий мною триб дій — а я довів, що це єдиний правильний триб дій анархіста, — передбачає, що кожен має досягти власної свободи сам. Я собі свободу дав; виконав зобов’язання і щодо себе, і щодо свободи. Чому решта моїх товаришів не зробили так само? Я їм не заважав. Заважати було б злочинно. Я навіть не перешкодив їм тим, що приховав би від них єдиний правильний триб дій анархіста; щойно я його відкрив, як одразу виклав усім. Цей триб дій не дозволив мені зробити більше. Та, власне, що іще я міг зробити? Примусити їх піти моїм шляхом? Цього б я не зробив, навіть якби міг: це означало б позбавляти їх свободи всупереч моїм анархічним принципам. Допомагати їм? Теж не можна було, з тих самих причин. Я нікому не допомагав і не допомагаю, бо це не лише зменшує чиюсь свободу, а й суперечить моїм принципам. Власне, ви винуватите мене в тому, що я — одна людина, а не кілька. Чому ви мене картаєте за те, що я виконав зобов’язання дати свободу лише в міру власних можливостей? Чому не картаєте тих, хто навіть цього не зробив?

— Я вас розумію, приятелю. Ваші колишні товариші не зробили того, що ви, бо їм забракло чи то розуму, чи то сили волі, чи то...

— Ах, друже мій, в цьому проявилася нерівність, але зумовлена природою, а не суспільством... Ну, а до цього анархізм жодного стосунку не має. Розумом чи силою волі людину наділяє Природа; суспільні ж фікції їх ані посилюють, ані послаблюють. Як я вже казав, певні природні властивості, можливо, набули збоченого характеру через надто довге перебування людства під гнітом суспільних фікцій; проте збочення виявляється не в тому, більше чи менше певної властивості комусь відміряла Природа, а в тому, як хто цю властивість використовує. Брак розуму чи слабка воля — то не використання, а міра властивостей. Саме тому кажу вам: все це нерівності цілком природні, ніхто з цим нічого не вдіє, жодні перетворення в суспільстві цього не змінять, як і не додадуть мені трохи зросту, а у вас не відберуть...

Хіба що... Хіба що в когось спадкове збочення природних властивостей зайшло так далеко, що впливає на вдачу... Якщо хтось народжений бути рабом і таки народжується в рабстві, то може бути неспроможний на жодні зусилля, щоб звільнитися... Та в цьому разі... в цьому разі... що таким людям до вільного суспільства чи до свободи?.. Як хтось народжений бути рабом, свобода суперечитиме його природі, тобто буде для нього тиранією.

Запанувала мовчанка. Та ненадовго, бо я вибухнув сміхом:

— Ви таки справжній анархіст, кажу вам! В усякому разі, коли я порівнюю вас із іншими, що звуть себе анархістами, не можу втриматися від сміху...

— Друже, я вам уже казав і вже довів те, що зараз повторю... Різниця ось у чому: вони анархісти лише в теорії, я — і в теорії, і на практиці; їхній анархізм містичний, мій — науковий; вони анархісти, що стоять на колінах, я — анархіст, що бореться й дає свободу... Коротше: вони анархісти удавані, а я справжній.

І на цьому ми підвелися з-за столу.

Лісабон, січень 1922 р.