Питома властивість людської
істоти — мати приятелів — призвела до того, що вчора мене познайомили з
доктором Боро, професором Токійського університету. Майже наочна дійсність його існування мене вразила. Хто б подумав, ніби професори Токійського університету бувають
насправді!
Доктор Боро — мені аж заціпило, я
ледь спромігся його титулувати доктором — видався мені непристойно гуманоїдним,
достеменно як людина! То був струс, який мало не
занапастив мої поняття про Японію.
Подорожню вдяганку
він мав цілком європейську, а давно не щіткована маринарка пасувала б якомусь статечному
професорові Лісабонського університету. Тим
не менше, дві проведені поруч із ним години він переконував мене, хоч і не
надто нав’язливо, у власній реальності.
Варто завважити, що мої уявлення
про Японію, її рослинний і тваринний світ, її насельників і їхніх розмаїтих
трибів життя вироїлися з ретельних студій чайників і чашок. Відповідно, я
завжди гадав, що японці й японки існують винятково в двох вимірах — і така
просторова витонченість сповнювала болем саме припущення можливості існування
Японії в справдешньому, сказати б, господарчому сенсі. Професор Боро був
щільний, бо відкидав тінь — у чому я кілька разів упевнився на власні очі;
слова ж, причому англійські, не абияк вилітали з його вуст, а складалися в дещо
цілком зрозуміле. Зрозуміло, анічогісінько нового чи оригінального він не
казав; втім, і в цьому він виявився викапаний професор — з тих жахливо
європейських професорів, яких я знаю.
На домір злого, професор Боро
рухався! У незбагненний спосіб він совався туди-сюди просто перед носом у мене,
людини, що споконвіку мала японців за люд намальований, недвижний і сущий на
напівпрозорому тлі порцеляни. Що за посполитість, що за розчарування!
Ми розмовляли про міжнародну політику,
війну в Європі, торкнулися кількох літературних явищ, притаманних нашому часу. Тут виявилося, що професор Боро й гадки не має про
існування футуризму, й це трохи примирило мене з його брудною справжністю й
сьогочасністю. Втім, хіба ж у
європейських університетах хтось із професорів у курсі модерних мистецьких
течій?
Тут ви, мабуть, подумали, ніби я
негайно заходився розпитувати професора Боро про Японію. З якого б це доброго дива? А ну як він намолов би мені сім мішків гречаної вовни, а
я б через невігластво й не похопився? Хтозна,
чи не вистачило б йому зухвальства заявити — буцімто хтось би в це повірив —
ніби в Японії бувають складнощі в економіці, незгоди в людей, міста зі
справжніми крамницями, поля з врожаями, нестеменно як у нас, військові вишколи,
просто-таки як у Європі, та ще й при зброї, створеній на основі мерзенних
наукових досягнень і розрахованій на сучасну війну? Від цього вже недалеко було б — хоч аж таке неподобство
несила уявити — до твердження, нібито в Японії чоловіки вступають у статеві
зносини з жінками, а ті родять дітей, чи нібито, замість завжди носити вбрання,
як на японському посуді, вони його скидають, а одягаються, як на посуді
європейському. Тож Японії ми в бесіді не
чіпали. Я поцікавився в професора, чи не
втомливе було подоріжжя. Аж тут він зненацька заявив, що таки було, неначе
такий, як я знавець порцеляни з Країни Сонячного Сходу міг би погодитися з тим,
що виснажливі поїздки таки трапляються — і в кого, в чарівливих японців, які
взагалі не завдають собі клопоту існувати! Чашки спробунку не зносять — вони
розлітаються на друзки. Приказка «буря в склянці
(чи то пак, у чашці) води», звісно ж, вигадали в Європі.
Певна фраза, якою прохопився
(хотілося б сподіватися, ненароком) професор Боро, справила на мене найтяжче
враження.
Ми говорили, причому я, ясна річ,
зі скепсисом, на який заслуговують такі чудернацькі припущення, про те, як
механізація впливає на психіку робітників — неначе не загальновідомо, що в
робітників не буває психіки. Аж тут професор згадав
поступ у промисловості Японії й додав, хоч я щосили, але не дуже вдало,
намагався недочувати, буцімто в Японії виник робітничий рух (щось на кшталт), і
буцімто якогось там провідника соціалістів навіть розстріляли (здається). Пригадую,
колись у якійсь газеті — либонь у колонці гумору — й справді друкували
телеграму з Токіо, де про щось подібне йшлося; втім, які там з Токіо телеграми,
воно ж має лише два виміри! Звісно, жоден з тих, хто, як я, зглибив японську
психологію через чашки й блюдечка, ніколи не ви́знає, ніби в Японії може бути
поступ такого штибу — японська промисловість, соціалістичний рух чи його
провідники; не кажучи вже про те, ніби їх розстрілюють, як у першій-ліпшій
країні Європи, де живемо ми самі. Хто, як я, добре знається на Японії —
автентичній, порцеляновій, з несуміщенням фарб, — добре й зрозуміє несумісність
поступу, індустріалізації й соціалізму з доконечним небуттям цієї країни. Японські
соціалісти! То кричуще безглуздя, суперечливе словосполучення на кшталт
«квадратного кола». Ніби неіснування — не
гарантія вільності від соціалізму!
Ах, оті
вишукані постаті, навічно застиглі біля будиночків з них самих завбільшки на
берегах несусвітніх водойм немислимої блакиті на тлі цілковито неправдоподібних
гір! Ці прегарні постаті, з їхньою досконалою та краєлюбною японською
неповторністю! Вони не надаються до жахного світу, де побутує поступ, де митця
пригноблюють хворобливий потяг до продуктивності й драконівські закони
гуманності.
І ось з’являється такий собі
професор Боро з Токійського університету й силкується збурити мої переконання! Дзуськи! Не на те я витрачав
незліченні години на споглядання — наукове, цебто ялове — японських чайників і
чашок, щоб спроневіритися через перший-ліпший прояв дійсності! Радше я повірю, що той Боро вродженець Лісабону й на ім’я
йому Жузе. Він? Із самої Японії? Ще б чого бракувало!
Якби ж він хоч зовні скидався на
японця! Та ба! Задосить згадати, що він був справдешній, стовбичив
просто переді мною впродовж двох нестерпних годин, незугарно заповнюючи всі
можливі виміри (яких, на щастя, всього три) реального простору. Не заперечую, в його обличчі було щось від світлин так
званих «японців», що їх виносили, а подекуди й нині виносять на всезагальний
огляд; проте жоден з тих, хто вистудіював Японію, хоч ніколи там не бував,
скаже, що ніякі то не японці. До того ж, на світлини
потрапляли здебільшого генерали, адмірали та воєнні дії. Але ж геть неможливо, щоб у Японії були генерали,
адмірали чи війни! Та й узагалі, як можна
сфотографувати Японію чи японців?
Єдина
непохитна правда про Японію — це те, що вона завжди вкрай далека від нас, нехай
там де ми самі. Зась нам до неї, а їй до
нас. Я ще можу визнати, якщо на мене
як слід натиснути, що існують Токіо чи Йогогама. Тільки не в Японії! Просто десь там на Далекому Сході.
Решту життя я присвячу тому, щоб
ретельно стирати з пам’яті професора Боро, особливо той невимовно алогічний
факт, що він таки сидів переді мною на стільці — справжньому, дерев'яному. Ні-ні, то був не факт, то була болісна візія, я ладен
заповзятися не згадувати про це ніколи. Справжній
японець — і раптом отут, розмовляє зі мною, каже щось правдиве й несуперечливе! О ні! Його звати Жузе, й родом
він з Лісабону. Це, певна річ, фігура
мови. Так само він би міг зватися
Маквіскі й походити з Інвернесу. Істотно одне: ніякий то
не японець, що нібито прибув на відвідини до Лісабону. Аж ніяк. Чого б вартували наші
студії, якби перший-ліпший випадок міг спростувати все, чого ми дійшли власним
розумом!
Професор Боро, з Токійського
університету? Токійського? Університету?
Не кажіть
мені таке. Нічого такого нема, то химера. Посполиті й безмисні серед нас вигадали, щоб не надто
спантеличуватися, таку собі Японію за образом і подобою Європи, безрадісної
Європи, надміру справдешньої Європи.
Що за
вигадьки! Що за химерники!
Особисто мені задосить скинути
оком на розписну тацю чи попестити поглядом чайний сервіз. І після цього хтось при мені розглагольствуватиме про
Японію справжню, Японію торговельну, Японію воєнну! Ні, все ж таки попри невпинні потуги, наша доба не
здобуде гордого імені наукової. Японці — і раптом у
справжньому житті, в трьох вимірах, в панстві з краєвидами в реалістичних
кольорах? То казочки для посполитих,
освіченого не ошукаєш!
1914
