Якби триб мислення
сучасного населення Португалії треба було означити одним словом, це було б
слово «закутковість». Як усі розхожі означення,
це, вельми просте, вимагає по формулюванні розвернутого пояснення.
Моє пояснення
складатиметься з двох частин: спершу я викладу, що саме означується, тобто що
слід розуміти під трибом мислення населення будь-якої країни взагалі й
Португалії — зокрема; далі — як цей триб мислення проявляється.
Під трибом мислення
населення країни розуміється, поза сумнівом, триб мислення трьох його істотно
відмінних одна від одної верств, кожна з яких провадить власне розумове життя.
Найнижча верства зазвичай іменується посполитими; середня зазвичай або не
йменується ніяк, або, як виняток, іменується буржуазією, що в нашому випадку
неправильно; найвища верства зветься вибра́нцями, або, на іноземний лад і більш
зрозуміло для декого, елітою.
Мислення першої верстви визначає те, що ані вся вона, ані
жодна її частина мислити взагалі не здатна. Посполитий, письменний чи неписьменний, неспроможний
критично розібрати прочитане чи почуте. Його думка — чин не
критики, а віри чи невіри; з чого, втім, не випливає, ніби вона завжди хибна. За своєю природою посполиті — то маса, вони не розділені
розумово на особистості, мислення ж — процес особистий.
Питома властивість другої
верстви, цебто не-буржуазії, — здатність мислити, проте без власних думок;
спроможність критикувати, проте за допомогою думок чужих. У середньому класі особистість, що вже існує й мислить,
здатна вибирати — не відрухово, а розумово — між двома поглядами чи двома
вченнями, які їй пропонують; але протиставити обом щось третє, власне, не
здатна аж ніяк. Коли ж десь, там чи тут,
виникають погляди, посередні між двома вченнями, це трапляється не через
критичну осторогу, а через розумові вагання.
Третю верству, вибранців,
визначує те, що, на відміну від перших двох, вона здатна до критики за
допомогою власної думки. Важливо, втім, зазначити,
що власна думка може не бути ґрунтовна. Вибранець
може, наприклад, прийняти чуже вчення в цілому; проте приймає його критично, а
коли обстоює, — то за допомогою власних доводів, що спонукали його пристати до цього вчення, а не так, як представники проміжної верстви, що
переказують почуте від засновників чи пропагаторів цього вчення.
Ментальні верстви, в свою
чергу, частково — але не повністю — збігаються з верствами суспільними чи
економічними. Численні аристократи з
багатовіковим родоводом і силою грошей за трибом мислення належать до
посполитих. Не бракує й робітників, особливо
в містах, які мають триб мислення, властивий проміжному класу. Геній чи обдарована людина — вибранець від народження,
хай би навіть привели його на світ гречкосії.
Проте коли я кажу, що для
означення трибу мислення сучасного португальського народу можна прийняти без
жодних додаткових умов слово «закутковість», я маю на увазі, як поясню далі,
що закутковість притаманна мисленню всіх трьох верств населення
Португалії. Позаяк перша й друга верстви,
природно, не можуть переважати найвищу, досить довести, що нашим сучасним
вибранцям притаманна розумова закутковість, щоб це означення зробилося
застосовне до трибу мислення нації в цілому.
Люди, відколи серед них
виникла чи то ілюзія, чи то реальність, звана цивілізацією, виробили три
варіанти ставлення до неї, які я умовно назву сільським, закутковим і
міським способами життя. Не забуваймо, що йдеться
про розумовий стан, а не розташування, тож селянин чи
закутянин цілком можуть усе життя провести в місті, зарівно, як і городянин —
на відлюдді.
Далі. Цивілізація — це
просто заміна природного на штучне в повсякденному користуванні. Найголовніші складники цивілізації, хоч би як
природні вони нам сьогодні не видавались, — це транспорт і дороги, а також письмове
слово, штучні утворення, які витіснили природне пересування пішки та слово
усне.
Проте штучність буває
двох типів. Якась може нагромаджуватися
сторіччями, тож ми, знаючи від народження, маємо її за щось природне; інша ж
виникає на додачу до першої й зростає просто на очах. Цю другу зазвичай звуть «поступом», а те, що вона
приносить, — «новочасним». Отож, селянин, закутянин і городянин відрізняються один від одного тим, як хто реагує на цю штучність
другого типу.
Той, кого я зву
селянином, усіма фібрами душі відчуває штучність поступу; тому в ньому й з ним
почувається недобре, а потайки живить до нього відразу. Він бентежиться, коли користується
дарованими поступом зручностями й вигодами, ба навіть уникає їх, нехай і собі
на шкоду. Він — шанувальник «старих добрих
часів», під якими розуміє або часи власної юності, якщо сам уже старий, або
часи юності прадідів, якщо просто дурень.
На іншому полюсі —
городянин, який не відчуває штучності поступу. Для нього це начебто природно. Він усім користується, при цьому нічим не переймається й не робить ні з чого кумиру. Й тому не живить до
всього цього ані приязні, ані відрази — йому байдуже. Він завжди жив (фізично чи розумово) у великому місті;
бачив, як народжуються, змінюються й відходять у небуття (в реальному чи
ідеальному світі) моди та новітні винаходи; усе це сьогоденне, а значить,
знебарвлене, щось знане стало — неначе сусіди, в ідеалі нашого мислення завжди
однакові, нехай у реальному житті вони повсякчас змінюються.
Між ними розумово — закутянин.
Він відчуває штучність поступу й саме через це закоханий у нього. Штучні новації,
що й становлять суть поступу, ваблять новизною його пробуджений — але не цілком — дух, але штучність їхню він відчуває
завжди. І, позаяк відчуває водночас і
штучність і привабливість, саме в штучність і закохується. Любов до великих міст, до нової
моди, до «останніх новинок» — ось питома властивість закутянина.
Коли з цього читач
виснує, що цивілізоване людство в переважній більшості складається з закутян,
цей висновок буде правильний, бо так і є. У
націях, які зробилися цивілізованими, вибранці, в більшості своїй і з природи
своєї, схиляються до закутковості.
Розумова
біда сучасної Португалії в тому, що, як ми бачимо, наші вибранці в істоті своїй
закутяни.
Я закликаю не проводити
паралелей — бо вони хибні — між двома наведеними класифікаціями — верств і
типів трибу мислення. Перша методом статичної
соціології описує різні триби мислення як такі; друга методом соціології
динамічної описує різні рівні пристосування до середовища. Люди, яких їхній триб мислення відносить до посполитих, можуть
ставитися до цивілізації, як городяни. Трапляються
й вибранці, причому з найкращих, обдаровані, ба навіть геніальні, які
ставляться до неї, як селяни.
Питомі ознаки
закутянина дозволяють твердити, що його триб мислення достеменно дитячий. Реакція закутянина на
штучні утворення, якими є нововведення в суспільстві, така сама, як дитини — на
штучні утворення, якими є іграшки.
Обоє без зайвих роздумів закохуються в них, бо то щось штучне.
Завважмо, що питомі
ознаки дитини є: у розумовій сфері — інстинкт наслідування; в емоційній —
поверхова життєрадісність; у вольовій — некерована поривчастість. Оце і є добре знайомі нам ознаки закутянина; вони
зумовлені браком розвитку цивілізованості, як у дитини — браком розвитку
соціалізації, але в обох випадках це брак розвитку. Дитина, як і закутянин, має дух пробуджений — але не
цілком.
Ось властивості, що
відрізняють закутянина від селянина й від городянина. Селянин, наче тварина, має інстинкт наслідування, але
поверховий, в нього, на відміну від дитини чи закутянина, наслідування не походить з
глибини душі; емоції він має бідні, бо сильні, зосереджені, а не розпорошені;
волю має поривчасту, нею керує практично завжди, крім найскладніших випадків,
замкнена система інстинктів, а не відкрита система розуму. Городянин, подібно до дорослого, не наслідує, а
користується прикладом інших, це в стосунку практики зветься досвідом, а в стосунку
теорії — культурою; емоції в нього не такі потужні, натомість багаті, бо
складні, адже складний той, хто їх зазнає; воля підвладна розуму, а
не поривам, керована, й навіть коли слабшає, то теж у керований
спосіб, цебто в стосунку до предметів порожніх, але досконало систематизованих.
Розгляньмо, здійнявши
окуляри будь-якої оптичної сили чи кольору, творчий доробок — чи недоробок —
наших вибранців. Розберімо, не оминаючи
жодної подробиці, чи не знайдеться там тих питомих ознак, за якими ми впізнаємо
закутянина.
Почнімо з того, щоб не
оминути увагою факту: вибранці складаються з двох верств: просто розумні, яких
більшість, — і геніальні й талановиті, яких меншість, так би мовити, вибранці
серед вибранців. У перших ми шукаємо
критичного духу; в других — оригінальності, тобто свого роду мимовільного
критичного духу. Зосередьмо аналіз, який
збираємося провести, найперше на меншій групі вибранців, геніальних чи талановитих, тоді на більшій групі.
Ми маємо, й це точно,
обдарованих письменників і художників; не знати, чи є серед них генії, але це в
нашому випадку й не істотно. У них вочевидь не може
жодною мірою виявлятися схильність до наслідування, бо це свідчило б про брак
самобутності, а значить — про відсутність таланту. Проте дехто з наших письменників і художників виявив
оригінальність лише раз. І далі не розвивався, не зростав; застряг у початковому моменті, паразитував на собі самому в нескінченному
плагіаті власних творів. Поясню: серед наших
сучасних поетів — принаймні, найвизначніших — немає жодного, про чию творчість
читач не дізнався б геть усього, навіть не дочитавши все написане, бо в кожного принаймні
частково та творчість повторюється.
Якщо ж хтось
в якийсь момент завважить, що автор наслідує власний «стиль», то аналіз викриє,
що це наслідування ретроградне: поет або втратив самобутність, тобто
змінюється, погіршуючись; або через неспроможність породжувати щось нове
вирішив почати наслідувати інших; або через утому задумав запрягти в повіз
власного натхнення віслюка чужого вчення, наприклад, католицизму чи інтернаціоналізму. Я висловлююсь абстрактно, але маю на увазі випадки цілком
конкретні; дальші уточнення опускаю, не бажаючи кожен приклад ілюструвати ім’ям
особи, що його мені підказала.
Закутковість спостерігається й у сфері емоцій.
Бідність,
монотонність емоцій наших співвітчизників, обдарованих літературним чи художнім
талантом, гнітить серце та обурює розум. Є
емоції живі, так, як і мали б ми сподіватися, але завжди однакові, завжди
примітивні, завжди просто собі емоції — без критичної підтримки розуму чи культури. Емоційна іронія, чуттєва витонченість, суперечливість
почуттів — ось чого не побачиш у жодного з наших емоційних поетів, а емоційні
вони майже всі. Вони пишуть як
відчувають, як писав би праотець Адам, начебто бажаючи показати людству — ніби мало
йому попередніх поганих прикладів — приклади ще гіршого письменства.
Достеменно те саме ми
знайдемо, якщо розповсюдимо аналіз на сферу волі. Наші письменники й художники нездатні продумати твір,
перш ніж почати його втілювати в життя, несвідомі того, що воля й розум мають
керувати складниками, породженими емоціями; вони не знають, як розпорядитися
матеріалом, легковажать тим, що вірш — то, сказати б, усього лише плоть емоцій,
яку тримає кістяк логіки. Жодної здатності бути
уважним і зосередженим, жодної спроможності до обміркованих зусиль, жодної
кебети приборкати самого себе.
Вони пишуть
чи малюють, як велить їм «натхнення», яке насправді — не що інше, як
неорганізовані пориви підсвідомості, що її має завжди тримати у поводі
доцентрова сила волі й уречевлювати алхімія свідомості. Вони творять, як бог на душу покладе, а бог поклав їм
кепсько. В усій Португалії я не знаю
жодного сучасного віршаря, здатного вибудувати щось складніше від сонета.
Власне, цим аналітичні
студії розумового стану наших найталановитіших співвітчизників і вичерпуються. Не
варто розтягувати короткий допис, такою
ж мірою докладно розглядаючи більшість вибранців. Якщо вже такі «вершки» вибранців, чи може бути краща
решта? Можна лише завважити, що
представники цієї розумово найвищої верстви мають спільну рису зі своїми
братами, чи пак, побратимами з решти двох: необізнаність із загальними
поняттями й, відповідно, брак критичного й філософського духу, притаманного
тим, хто з ними запізнався. Наші політичні вибранці
не мають жодних поглядів, окрім політичних, та й політичні рабськи запозичені в
іноземців — не через те, що якісні, а через те, що французькі, італійські,
російські чи казна-які ще. А наші літературні
вибранці й того гірші: вони не мають власних поглядів навіть щодо літератури. Результат дослідження, наприклад, думки наших
найвизначніших поетів міг би бути жахливий, якби не був такий кумедний. Я б не хотів принижувати жодного з них питанням, в чому
суть філософії Канта чи еволюційної теорії. Зате залюбки принизив би набагато сильніше, спитавши, що
таке ритм.
1932
Джерело: Obra Essencial de Fernando Pessoa. Prosa
Publicada em Vida. Edição Richard Zenith,
Assírio & Alvim, Abril 2007
