ОПОВІДКА ПРО БУТАФОРНЕ

Питома властивість людської істоти — мати приятелів — призвела до того, що вчора мене познайомили з доктором Боро, професором Токійського університету. Майже наочна дійсність його існування мене вразила. Хто б подумав, ніби професори Токійського університету бувають насправді!

Доктор Боро — мені аж заціпило, я ледь спромігся його титулувати доктором — видався мені непристойно гуманоїдним, достеменно як людина! То був струс, який мало не занапастив мої поняття про Японію. Подорожню вдяганку він мав цілком європейську, а давно не щіткована маринарка пасувала б якомусь статечному професорові Лісабонського університету. Тим не менше, дві проведені поруч із ним години він переконував мене, хоч і не надто нав’язливо, у власній реальності.

Варто завважити, що мої уявлення про Японію, її рослинний і тваринний світ, її насельників і їхніх розмаїтих трибів життя вироїлися з ретельних студій чайників і чашок. Відповідно, я завжди гадав, що японці й японки існують винятково в двох вимірах — і така просторова витонченість сповнювала болем саме припущення можливості існування Японії в справдешньому, сказати б, господарчому сенсі. Професор Боро був щільний, бо відкидав тінь — у чому я кілька разів упевнився на власні очі; слова ж, причому англійські, не абияк вилітали з його вуст, а складалися в дещо цілком зрозуміле. Зрозуміло, анічогісінько нового чи оригінального він не казав; втім, і в цьому він виявився викапаний професор — з тих жахливо європейських професорів, яких я знаю.

На домір злого, професор Боро рухався! У незбагненний спосіб він совався туди-сюди просто перед носом у мене, людини, що споконвіку мала японців за люд намальований, недвижний і сущий на напівпрозорому тлі порцеляни. Що за посполитість, що за розчарування!

Ми розмовляли про міжнародну політику, війну в Європі, торкнулися кількох літературних явищ, притаманних нашому часу. Тут виявилося, що професор Боро й гадки не має про існування футуризму, й це трохи примирило мене з його брудною справжністю й сьогочасністю. Втім, хіба ж у європейських університетах хтось із професорів у курсі модерних мистецьких течій?

Тут ви, мабуть, подумали, ніби я негайно заходився розпитувати професора Боро про Японію. З якого б це доброго дива? А ну як він намолов би мені сім мішків гречаної вовни, а я б через невігластво й не похопився? Хтозна, чи не вистачило б йому зухвальства заявити — буцімто хтось би в це повірив — ніби в Японії бувають складнощі в економіці, незгоди в людей, міста зі справжніми крамницями, поля з врожаями, нестеменно як у нас, військові вишколи, просто-таки як у Європі, та ще й при зброї, створеній на основі мерзенних наукових досягнень і розрахованій на сучасну війну? Від цього вже недалеко було б — хоч аж таке неподобство несила уявити — до твердження, нібито в Японії чоловіки вступають у статеві зносини з жінками, а ті родять дітей, чи нібито, замість завжди носити вбрання, як на японському посуді, вони його скидають, а одягаються, як на посуді європейському. Тож Японії ми в бесіді не чіпали. Я поцікавився в професора, чи не втомливе було подоріжжя. Аж тут він зненацька заявив, що таки було, неначе такий, як я знавець порцеляни з Країни Сонячного Сходу міг би погодитися з тим, що виснажливі поїздки таки трапляються — і в кого, в чарівливих японців, які взагалі не завдають собі клопоту існувати! Чашки спробунку не зносять — вони розлітаються на друзки. Приказка «буря в склянці (чи то пак, у чашці) води», звісно ж, вигадали в Європі.

Певна фраза, якою прохопився (хотілося б сподіватися, ненароком) професор Боро, справила на мене найтяжче враження.

Ми говорили, причому я, ясна річ, зі скепсисом, на який заслуговують такі чудернацькі припущення, про те, як механізація впливає на психіку робітників — неначе не загальновідомо, що в робітників не буває психіки. Аж тут професор згадав поступ у промисловості Японії й додав, хоч я щосили, але не дуже вдало, намагався недочувати, буцімто в Японії виник робітничий рух (щось на кшталт), і буцімто якогось там провідника соціалістів навіть розстріляли (здається). Пригадую, колись у якійсь газеті — либонь у колонці гумору — й справді друкували телеграму з Токіо, де про щось подібне йшлося; втім, які там з Токіо телеграми, воно ж має лише два виміри! Звісно, жоден з тих, хто, як я, зглибив японську психологію через чашки й блюдечка, ніколи не ви́знає, ніби в Японії може бути поступ такого штибу — японська промисловість, соціалістичний рух чи його провідники; не кажучи вже про те, ніби їх розстрілюють, як у першій-ліпшій країні Європи, де живемо ми самі. Хто, як я, добре знається на Японії — автентичній, порцеляновій, з несуміщенням фарб, — добре й зрозуміє несумісність поступу, індустріалізації й соціалізму з доконечним небуттям цієї країни. Японські соціалісти! То кричуще безглуздя, суперечливе словосполучення на кшталт «квадратного кола». Ніби неіснування — не гарантія вільності від соціалізму! Ах, оті вишукані постаті, навічно застиглі біля будиночків з них самих завбільшки на берегах несусвітніх водойм немислимої блакиті на тлі цілковито неправдоподібних гір! Ці прегарні постаті, з їхньою досконалою та краєлюбною японською неповторністю! Вони не надаються до жахного світу, де побутує поступ, де митця пригноблюють хворобливий потяг до продуктивності й драконівські закони гуманності.

І ось з’являється такий собі професор Боро з Токійського університету й силкується збурити мої переконання! Дзуськи! Не на те я витрачав незліченні години на споглядання — наукове, цебто ялове — японських чайників і чашок, щоб спроневіритися через перший-ліпший прояв дійсності! Радше я повірю, що той Боро вродженець Лісабону й на ім’я йому Жузе. Він? Із самої Японії? Ще б чого бракувало!

Якби ж він хоч зовні скидався на японця! Та ба! Задосить згадати, що він був справдешній, стовбичив просто переді мною впродовж двох нестерпних годин, незугарно заповнюючи всі можливі виміри (яких, на щастя, всього три) реального простору. Не заперечую, в його обличчі було щось від світлин так званих «японців», що їх виносили, а подекуди й нині виносять на всезагальний огляд; проте жоден з тих, хто вистудіював Японію, хоч ніколи там не бував, скаже, що ніякі то не японці. До того ж, на світлини потрапляли здебільшого генерали, адмірали та воєнні дії. Але ж геть неможливо, щоб у Японії були генерали, адмірали чи війни! Та й узагалі, як можна сфотографувати Японію чи японців? Єдина непохитна правда про Японію — це те, що вона завжди вкрай далека від нас, нехай там де ми самі. Зась нам до неї, а їй до нас. Я ще можу визнати, якщо на мене як слід натиснути, що існують Токіо чи Йогогама. Тільки не в Японії! Просто десь там на Далекому Сході.

Решту життя я присвячу тому, щоб ретельно стирати з пам’яті професора Боро, особливо той невимовно алогічний факт, що він таки сидів переді мною на стільці — справжньому, дерев'яному. Ні-ні, то був не факт, то була болісна візія, я ладен заповзятися не згадувати про це ніколи. Справжній японець — і раптом отут, розмовляє зі мною, каже щось правдиве й несуперечливе! О ні! Його звати Жузе, й родом він з Лісабону. Це, певна річ, фігура мови. Так само він би міг зватися Маквіскі й походити з Інвернесу. Істотно одне: ніякий то не японець, що нібито прибув на відвідини до Лісабону. Аж ніяк. Чого б вартували наші студії, якби перший-ліпший випадок міг спростувати все, чого ми дійшли власним розумом!

Професор Боро, з Токійського університету? Токійського? Університету? Не кажіть мені таке. Нічого такого нема, то химера. Посполиті й безмисні серед нас вигадали, щоб не надто спантеличуватися, таку собі Японію за образом і подобою Європи, безрадісної Європи, надміру справдешньої Європи. Що за вигадьки! Що за химерники!

Особисто мені задосить скинути оком на розписну тацю чи попестити поглядом чайний сервіз. І після цього хтось при мені розглагольствуватиме про Японію справжню, Японію торговельну, Японію воєнну! Ні, все ж таки попри невпинні потуги, наша доба не здобуде гордого імені наукової. Японці — і раптом у справжньому житті, в трьох вимірах, в панстві з краєвидами в реалістичних кольорах? То казочки для посполитих, освіченого не ошукаєш!

1914

Кілька віршів

Копирсання в собі

Поет — фантазер, яких мало,

він навіть страждання своє

вигадує так досконало,

що віриш: воно таки є.

Зате ж читачам яка втіха

про біль дізнаватися з книг:

позірний чи справжній — до лиха,

відрадно, що в когось, не в них!

 

І до божевілля невпинно

по колу біжить-поспіша

кумедна машинка пружинна,

що зветься в поета «душа».

* * *

Як зачув я співи,

Глянув у вікно —

Сліпак і гітара

Тужать заодно.

Бурлакують світом

Та кленуть напасть,

Чей хтось пожаліє,

На простибіг дасть.

Я й собі підсліпа,

На шляху співак,

Тільки шлях той битий,

І я не жебрак.

Ця пісня португальською

* * *

Будь-які явища світові

Мають причину —

Крім жаб, що в мене у голові

Крекчуть без впину.

Мають місцевості всі земні

Координати,

Крім мочарів, де крекчуть мені

жаби трикляті.

Над очеретом фальшивий місяць

Сходить в мені,

Світна мармиза в болоті висить —

То є, то ні.

Коли та як, в якому житті,

Що за рахуба,

Що в голові тепер жаби ті —

Ціла їх купа?

Пустка. Тиша спить в комишах.

В болото ржаве

Вгрузає моя прадавня душа,

— Й крекочуть жаби.

РИМСЬКА ТАЄМНИЦЯ

Цезар запізнився на битву й прибув, коли вона вже скінчилася. І тут перед ним постали гінці, що принесли голову Помпея. В Цезаря бризнули сльози, присутніх охопило сум’яття. Гонець аж опустив голову, яку тримав — чи то так був вражений, чи то просто голова була надто важка, щоб довго утримувати на витягнутій руці.

— Так ось, значить, яка вона, ціна перемоги? — запитав Цезар.

— Авжеж, — відказав його ад’ютант, бо поняття не мав, що, власне, сказати.

А Цезар продовжив:  — Друже мій, бойовий товаришу, римлянине, воїне…

І додав: — Я прибув надто пізно…

Ад’ютант зробив якийсь незначущий жест, а Цезар відвернувся, повісивши голову в скрусі.

— Я прибув надто пізно, — повторив він. — А я ж так хотів замордувати тебе власноруч!

Мораль.

Не надто вір сльозам, коли їх проливають державники.

ДЕЩО ПРО РОЗУМОВИЙ СТАН ПОРТУГАЛЬЦІВ

         Якби триб мислення сучасного населення Португалії треба було означити одним словом, це було б слово «закутковість». Як усі розхожі означення, це, вельми просте, вимагає по формулюванні розвернутого пояснення.

         Моє пояснення складатиметься з двох частин: спершу я викладу, що саме означується, тобто що слід розуміти під трибом мислення населення будь-якої країни взагалі й Португалії — зокрема; далі — як цей триб мислення проявляється.

         Під трибом мислення населення країни розуміється, поза сумнівом, триб мислення трьох його істотно відмінних одна від одної верств, кожна з яких провадить власне розумове життя. Найнижча верства зазвичай іменується посполитими; середня зазвичай або не йменується ніяк, або, як виняток, іменується буржуазією, що в нашому випадку неправильно; найвища верства зветься вибра́нцями, або, на іноземний лад і більш зрозуміло для декого, елітою.

         Мислення першої верстви визначає те, що ані вся вона, ані жодна її частина мислити взагалі не здатна. Посполитий, письменний чи неписьменний, неспроможний критично розібрати прочитане чи почуте. Його думка — чин не критики, а віри чи невіри; з чого, втім, не випливає, ніби вона завжди хибна. За своєю природою посполиті — то маса, вони не розділені розумово на особистості, мислення ж — процес особистий.

         Питома властивість другої верстви, цебто не-буржуазії, — здатність мислити, проте без власних думок; спроможність критикувати, проте за допомогою думок чужих. У середньому класі особистість, що вже існує й мислить, здатна вибирати — не відрухово, а розумово — між двома поглядами чи двома вченнями, які їй пропонують; але протиставити обом щось третє, власне, не здатна аж ніяк. Коли ж десь, там чи тут, виникають погляди, посередні між двома вченнями, це трапляється не через критичну осторогу, а через розумові вагання.

         Третю верству, вибранців, визначує те, що, на відміну від перших двох, вона здатна до критики за допомогою власної думки. Важливо, втім, зазначити, що власна думка може не бути ґрунтовна. Вибранець може, наприклад, прийняти чуже вчення в цілому; проте приймає його критично, а коли обстоює, — то за допомогою власних доводів, що спонукали його пристати до цього вчення, а не так, як представники проміжної верстви, що переказують почуте від засновників чи пропагаторів цього вчення.

         Ментальні верстви, в свою чергу, частково — але не повністю — збігаються з верствами суспільними чи економічними. Численні аристократи з багатовіковим родоводом і силою грошей за трибом мислення належать до посполитих. Не бракує й робітників, особливо в містах, які мають триб мислення, властивий проміжному класу. Геній чи обдарована людина — вибранець від народження, хай би навіть привели його на світ ціпов'язи.

         Проте коли я кажу, що для означення трибу мислення сучасного португальського народу можна прийняти без жодних додаткових умов слово «закутковість», я маю на увазі, як поясню далі, що закутковість притаманна мисленню всіх трьох верств населення Португалії. Перша й друга верстви, природно, не можуть переважати найвищу, тож досить довести, що нашим сучасним вибранцям притаманна розумова закутковість, щоб це означення зробилося застосовне до трибу мислення нації в цілому.

         Люди, відколи серед них виникла чи то ілюзія, чи то реальність, звана цивілізацією, виробили три варіанти ставлення до неї, які я умовно назву сільським, закутковим і міським способами життя. Не забуваймо, що йдеться про розумовий стан, а не розташування, тож селянин чи закутянин цілком можуть усе життя провести в місті, зарівно, як і городянин — на відлюдді.

         Далі. Цивілізація — це просто заміна природного на штучне в повсякденному користуванні. Найголовніші складники цивілізації, хоч би як природні вони нам сьогодні не видавались, — це транспорт і дороги, а також письмове слово, штучні утворення, які витіснили природне пересування пішки та слово усне.

         Проте штучність буває двох типів. Якась може нагромаджуватися сторіччями, тож ми, знаючи від народження, маємо її за щось природне; інша ж виникає на додачу до першої й зростає просто на очах. Цю другу звичайно звуть «поступом», а те, що вона приносить, — «новочасним». Отож, селянин, закутянин і містянин відрізняються один від одного тим, як хто реагує на цю штучність другого типу.

         Той, кого я зву селянином, усіма фібрами душі відчуває штучність поступу; тому в ньому й з ним почувається недобре, а потайки живить до нього відразу. Він бентежиться, коли користується дарованими поступом зручностями й вигодами, ба навіть уникає їх, нехай і собі на шкоду. Він — шанувальник «старих добрих часів», під якими розуміє або часи власної юності, якщо сам уже старий, або часи юності прадідів, якщо просто дурень.

        На іншому полюсі — містянин, який не відчуває штучності поступу. Для нього це начебто природно. Він усім користується, при цьому нічим не стурбований, але й кумиру ні з чого не робить. І тому не живить до всього цього ані приязні, ані відрази — йому байдуже. Він завжди жив (фізично чи розумово) у великому місті; бачив, як народжуються, змінюються й відходять у небуття (в реальному чи ідеальному світі) моди та новітні винаходи; усе це сьогоденне, а значить, знебарвлене, щось знане стало — неначе сусіди, в ідеалі нашого мислення завжди однакові, нехай у реальному житті вони повсякчас змінюються.

         Між ними розумово — закутянин. Він відчуває штучність поступу й саме через це закоханий у нього. Штучні новації, що й становлять суть поступу, ваблять новизною його пробуджений — але не цілком — дух, але штучність їхню він відчуває завжди. А оскільки відчуває водночас і штучність і привабливість, саме в штучність і закохується. Любов до великих міст, до нової моди, до «останніх новинок» — ось питома властивість закутянина.

         Коли з цього читач виснує, що цивілізоване людство в переважній більшості складається з закутян, це буде правильно, бо так і є. У націях, які зробилися цивілізованими, вибранці, в більшості своїй і з природи своєї, схиляються до закутковості. Розумова біда сучасної Португалії в тому, що, як ми бачимо, наші вибранці в істоті своїй закутяни.

         Я закликаю не проводити паралелей — бо вони хибні — між двома наведеними класифікаціями — верств і типів трибу мислення. Перша методом статичної соціології описує різні триби мислення як такі; друга методом соціології динамічної описує різні рівні пристосування до середовища. Люди, яких їхній триб мислення відносить до посполитих, можуть ставитися до цивілізації, як містяни. Трапляються й вибранці, причому з найкращих, обдаровані, ба навіть геніальні, які ставляться до неї, як селяни.

         Питомі ознаки закутянина дозволяють твердити, що його триб мислення достеменно дитячий. Реакція закутянина на штучні утворення, якими є нововведення в суспільстві, така сама, як дитини — на штучні утворення, якими є іграшки. Обоє без зайвих роздумів закохуються в них, бо то є щось штучне.

         Завважмо, що питомі ознаки дитини такі: у розумовій сфері — інстинкт наслідування; в емоційній — поверхова життєрадісність; у вольовій — некерована поривчастість. Оце і є добре знайомі нам ознаки закутянина; вони зумовлені браком розвитку цивілізованості, як у дитини — браком розвитку соціалізації, але в обох випадках це брак розвитку. Дитина, як і закутянин, має дух пробуджений — але не цілком.

         Ось властивості, що відрізняють закутянина від селянина й від містянина. Селянин, наче тварина, має інстинкт наслідування, але поверховий, в нього, на відміну від дитини чи закутянина, наслідування не походить з глибини душі; емоції він має бідні, бо сильні, зосереджені, а не розпорошені; волю має поривчасту, нею керує практично завжди, крім найскладніших випадків, замкнена система інстинктів, а не відкрита система розуму. Містянин, як дорослий, не наслідує, а користується прикладом інших, це в стосунку практики зветься досвідом, а в стосунку теорії — культурою; емоції в нього не такі потужні, натомість багаті, бо складні, адже складний той, хто їх зазнає; воля підвладна розуму, а не поривам, керована, й навіть коли слабшає, то теж у керований спосіб, цебто в стосунку до предметів порожніх, але досконало систематизованих.

         Розгляньмо, здійнявши окуляри будь-якої оптичної сили чи кольору, творчий доробок — чи недоробок — наших вибранців. Розберімо, не оминаючи жодної подробиці, чи не знайдеться там тих питомих ознак, за якими ми впізнаємо закутянина.

     Почнімо з того, щоб не оминути увагою факту: вибранці складаються з двох верств: просто розумні, яких більшість, — і геніальні й талановиті, яких меншість, так би мовити, вибранці серед вибранців. У перших ми шукаємо критичного духу; в других — оригінальності, тобто свого роду мимовільного критичного духу. Зосередьмо аналіз, який збираємося провести, найперше на меншій групі вибранців, геніальних чи талановитих, тоді на більшій групі.

         Ми маємо, й це точно, обдарованих письменників і художників; не знати, чи є серед них генії, але це в нашому випадку й не істотно. У них, само собою, не може жодною мірою виявлятися схильність до наслідування, бо це свідчило б про брак самобутності, а значить — про відсутність таланту. Проте дехто з наших письменників і художників виявив оригінальність лише раз. І далі не розвивався, не зростав; застряг у початковому моменті, паразитував на собі самому в нескінченному плагіаті власних творів. Поясню: серед наших сучасних поетів — принаймні, найвизначніших — немає жодного, про чию творчість читач не дізнався б геть усього, навіть не дочитавши все написане, бо в кожного принаймні частково та творчість повторюється. Якщо ж хтось в якийсь момент завважить, що автор наслідує власний «стиль», то аналіз викриє, що це наслідування ретроградне: поет або втратив самобутність, тобто змінюється, погіршуючись; або через неспроможність породжувати щось нове вирішив почати наслідувати інших; або через утому задумав запрягти в повіз власного натхнення віслюка чужого вчення, наприклад, католицизму чи інтернаціоналізму. Я висловлююсь абстрактно, але маю на увазі випадки цілком конкретні; дальші уточнення опускаю, не бажаючи кожен приклад ілюструвати ім’ям особи, яка мені його підказала.

    Закутковість спостерігається і в сфері емоцій. Бідність, монотонність емоцій наших співвітчизників, обдарованих літературним чи художнім талантом, гнітить серце та обурює розум. Є емоції живі, як і мали б ми сподіватися, але завжди однакові, завжди примітивні, завжди просто собі емоції — без критичної підпори розуму чи культури. Емоційна іронія, чуттєва витонченість, суперечливість почуттів — ось чого не побачиш у жодного з наших емоційних поетів, а емоційні вони майже всі. Вони пишуть як відчувають, як писав би праотець Адам, начебто бажаючи показати людству — ніби мало йому попередніх поганих прикладів — приклади ще гіршого письменства.

        Достеменно те саме ми знайдемо, якщо розповсюдимо аналіз на сферу волі. Наші письменники й художники нездатні продумати твір, перш ніж почати його втілювати в життя, несвідомі того, що воля й розум мають керувати складниками, породженими емоціями; вони не знають, як розпорядитися матеріалом, легковажать тим, що вірш — то, сказати б, усього лише плоть емоцій, яку тримає кістяк логіки. Жодної здатності бути уважним і зосередженим, жодної спроможності до обміркованих зусиль, жодної кебети приборкати самого себе. Вони пишуть чи малюють, як велить їм «натхнення», яке насправді — не що інше, як неорганізовані пориви підсвідомості, що її має завжди тримати у поводі доцентрова сила волі й уречевлювати алхімія свідомості. Вони творять, як бог на душу покладе, а бог поклав їм кепсько. В усій Португалії я не знаю жодного сучасного віршаря, здатного вибудувати щось складніше від сонета.

      Власне, цим аналітичні студії розумового стану наших найталановитіших співвітчизників і вичерпуються. Не варто розтягувати  короткий допис, такою ж мірою докладно розглядаючи більшість вибранців. Якщо вже такі «вершки» вибранців, чи може бути краща решта? Можна лише завважити, що представники цієї розумово найвищої верстви мають спільну рису зі своїми братами, чи пак, побратимами з решти двох: необізнаність із загальними поняттями й, відповідно, брак критичного й філософського духу, притаманного тим, хто з ними запізнався. Наші політичні вибранці не мають жодних поглядів, окрім політичних, та й політичні рабськи запозичені в іноземців — не через те, що якісні, а через те, що французькі, італійські, російські чи казна-які ще. А наші літературні вибранці й того гірші: вони не мають власних поглядів навіть щодо літератури. Результат дослідження, наприклад, думки наших найвизначніших поетів міг би бути жахливий, якби не був такий кумедний. Я б не хотів принижувати жодного з них питанням, в чому суть філософії Канта чи еволюційної теорії. Зате залюбки принизив би набагато сильніше, спитавши, що таке ритм.

1932

Джерело: Obra Essencial de Fernando Pessoa. Prosa Publicada em Vida. Edição Richard Zenith, Assírio & Alvim, Abril 2007